Бондаренко Анастасія, 17 років, Криворізький медичний коледж, група СС 9-1-2

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Нікітенко Катерина Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна стала нашими затяжними буднями останні сім місяців, і всі ми це усвідомлюємо, а якщо робимо вигляд, що ні, то свідомо абстрагуємось. Кожен із нас втомлений, кожна душа стогне, тріщить кістками та кричить, виборюючи свободу, доки розум намагається зберегти спокій і раціональність у загальному свавіллі.

Усвідомлення до нас усіх прийшло не одразу. Перші тижні думки кожного були охоплені страхом, а від несподіваних сигналів повітряної тривоги тіло охоплювало дрібним тремтінням. Наша родина першого ж дня зібрала тривожну валізу та знайшла бомбосховище у рідних, неподалік від міста, скликаючи туди всіх, кому був потрібен прихисток.

Цього дня життя ніби розділилося на «до» та «після», не було вже думок про те, що озброєний конфлікт припиниться, ми всі примиримося і навіть не згадаємо про те, що відбувалося. Пошук у свідомості аргументів на користь російського народу припинився майже одразу, обриваючи за собою всі можливі нитки, які могли потягнутись. Нитки надії на, все ще можливе, краще... Тривалий час ніхто не міг спокійно спати – мати лякалася звуків залізниці поряд, дітям снилися жахіття, а іншим дорослим спотворені картини можливих наслідків, від яких пробирало до самих кісток.

Наступним етапом стало бажання допомогти армії. Кожен із присутніх повнолітніх переказав кошти на підтримку ЗСУ, але й на цьому не зупинились: в хід пішли продукти, побутові речі, каремати, ковдри - одним словом усе першочергово необхідне. Більшість жінок навмисно залишали місце укриття, виїжджаючи до шкіл та інших будівель, де збиралися задля плетіння маскувальних сіток. І навіть наші старенькі, на долю яких прийшлася вже друга війна, в’язали шкарпетки солдатам. Тривалий час все було відносно стабільно, лише за можливості деякі люди залишали свої будинки і виїжджали за кордон заради відчуття безпеки. Разом з тим наша родина кожного дня намагалася вийти на зв’язок із рідними, що мешкають у Херсоні та області – за них було неймовірно боязно.

Завдяки Інтернет-мережі ми бачили і аналізували всі сторони війни і, вочевидь, розчарував «народ руській». Не наш, несвідомий і не бажаючий усвідомлювати. Більшість населення Росії, ніби зграя баранів, йшло за своїм «лідером», довірливо підносячи тому свій розум на блюдечці з золотою облямівкою; намагалися довести нам, що нашу територію позбавляють від нацистів, і ми маємо бути їм вдячні. Але ще більше приголомшувало не це.

Наприкінці другого місяця війни ми своїми очима могли побачити жахливі реалії - вони втілилися в одній людині. До нас потрапила дівчинка з окупованого села Дудчани, родині якої погрожували. Погрожували також і їй самій. Речей в неї майже не було: у сумці зіпсований йогурт, батончик, пляшка з-під води та зарядний пристрій з телефоном. Руки її тремтіли, помічалася легка паніка в очах та розгубленість. Я старалася максимально її підтримати, дорослі шукали речі, готували кімнату і всіляко намагалися вивести її на розмову. Однієї з таких розповідей я не витримала та вийшла з кімнати подалі, щоб не чути того жахіття. Мені й зараз страшно подумати як тоді вона себе почувала – сам-на-сам між двох вогнів ворожої армії, посеред театру воєнних дій та з постійним страхом за своє життя та своїх близьких.

Згодом моторошно було слухати й розповіді рідних із Херсону. Здавалося, що то все неправда, не в нашій країні і взагалі не в нашому всесвіті відбувається, бо не можуть люди творити такі нелюдські речі! Але, на жаль, тільки здавалося.

Наразі дуже хочеться миру, і саме зараз це банальне бажання чистого неба над головою, збереження людського життя, тиші та спокою. Запорукою миру сьогодні є прагнення жити у суспільстві, де не обмежують свободу людини, її право вибору, не вимагають від оточення аморальних і нещадних дій стосовно інших, як це відбувається в Росії. Миром для України, гадаю, можна назвати повну відсутність ворожих військ на території держави, відсутність будь-якої загрози геноциду нашої нації, знищення її історії та культури, захоплення територій.