Косинець Світлана Петрівна, вчителька історії, переможниця конкурсу есе 2025, Комунальний заклад загальної середньої освіти “Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою  Луцької міської ради”

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

І коли тобі геть непереливки,

Бог пошле тобі ангела!           

Знаєш?

Любов Долик

Ця історія, як і ця війна, розпочалася не сьогодні, не вчора, і навіть не у лютому 22-го. Ця історія розпочалася 14-го. Влітку. А війна – 14-го навесні.

Липень добігав кінця у Львові, місті, яке для мене назавжди асоціюватиметься із пошуком дерев. Ми з чоловіком тоді повезли сина на нашу першу, але далеко не останню реабілітацію.

Уже пів року я намагалася змиритися із діагнозом “ДЦП. Подвійна геміплегія”. Діагнозом, який в одну мить просто перекреслив усі плани і надії. Я ніби жила, дихала, їла, навіть посміхалася, але мені здавалося, що в середині мене просто пустка. Величезна пустка.

Я не знала, як ту пустку заповнити. Як і чим? Мої ще усі цілі і живі, але війна уже йде. Навколо чисельні прохання про допомогу, а я з пусткою безпорадна. Я б хотіла якось допомогти, підтримати, але у мене дитина з інвалідністю, яка потребує постійної уваги, копійчані доходи і розходи на лікування та реабілітацію сина як у міліонера. І пустка.

Тоді у Львові фейсбук постійно підсовував одну групу. Це був благодійний онлайн-аукціон на потреби армії. Адміністраторка групи просила лоти.

Я перебирала в пам’яті свої скарби і нічого підходящого не знаходила – так хотіла допомогти хоч чимось, але… А сторінка з аукціоном все просила і просила лоти.

Врешті я написала і запропонувала наші з сином малюнки. Перед тим, як почути той страшний діагноз, ми лежали в лікарні. Там логопедка та психологиня настирливо радили побільше працювати дитині пальчиками. Але ті пальчики були геть неслухняними і ніяку дію робити не хотіли, що я тільки не пробувала. А якось побачила пальчикові фарби, купила і ми почали малювати. Спочатку це були кольорові каляки-маляки, а потім наші малюнки таки ставали схожими на щось реальне. Тож, пошукавши в галереї телефону найбільш пристойні три, я і запропонувала їх в якості лотів.

Очікувала на відмову, але малюнки взяли. І, о диво, їх купили. Тоді вперше за останніх пів року моя пустка стала мати маленький оазис.

Малюнки, які ми з сином творили, бо саме моя рука водила його руку, у якій були затиснуті пензлик, шматок кухонної губки чи ватна паличка, стали родзинкою аукціону. А мій син зіркою. Про нього писали в газетах, показували в новинах, присилали подарунки і навіть вірші присвячували. Те, чому, на мою думку, красна ціна 5 грн, купувалося спочатку за 50, 100, 500, а потім за них платили євро та доларами.

Я не тямила себе від щастя і радості, вела підрахунок суми, яку вдалося зібрати нашими малюнками, але після 30000 грн це діло закинула. У мене не було більше пустки. У мене були крила.

Допомагаючи іншим, я перш за все допомогла собі – я отримала сенс, я повернулася в соціум і відчувала себе в ньому повноцінною, і я зробила «видимою» мою дитину, дитину з інвалідністю, з ДЦП, дворічного малюка, який, попри діагнози і очікування суспільства, щось зумів. Ми зуміли.

Ми малювали до синових років п’яти. Дещо у нас купували і кошти залишалися нам, але десь понад 400 малюнків розлетілися світом з різноманітних аукціонів.

Сподіваюся, несли вони новим власникам радість, а тим, хто виставляв їх на торги, дозволяли закривати нагальні потреби.

Син підріс, почав відвідувати на постійній основі реабілітаційний центр з групою денного догляду, і часу на малювання у нас майже не залишилося. Тепер моя допомога зводилася до нечастих фінансових переказів перевіреним волонтерам чи ж людям, яких знала особисто.

А потім допомога посипалася мені…

Якось Миколай приніс нам костюм для спільної ходи дитини з одним із батьків аж з Америки. Зізнаюся, я про такий навіть не чула. Коли отримала його, то плакала. Від щастя, вдячності, захвату і просто так.

А потім я знову плакала. Нам треба був вертикалізатор. Ті, які можна було отримати безкоштовно, нам не підходили, треба було робити на замовлення. А коштував він ого-го. І я попросила про допомогу.

Наважитися було дуже складно, але на той час потягнути таку суму ми самостійно не могли. Мій телефон дзеленькав сповіщеннями від ПриватБанку. До обіду необхідна сума була зібрана і вертикалізатор замовлений. Ну і я, звісно ж, плакала.

Оля, моя віртуальна подруга, хоча здається, ми знаємося усе життя, каже, що якось я написала їй: “Поки допомагаємо ми, допомагають нам”. Я не пам’ятаю цих слів, але переконана, що ось цей кругообіг допомоги в житті існує.

Коли в перші дні повномасштабного вторгнення я по всьому місту скуповувала по аптеках протиепілептичні препарати і відсилала їх Україною туди, де вони вже зникли, а діти їх гостро потребували, з Франції та Польщі до мене усіма правдами і неправдами їхали підгузки, які пропали у нас з інтернет-магазинів, але лише вони нам підходили.

Пам’ятаючи про шалену любов до сиру, я висилаю подружці, яка стоїть на межі прірви після загибелі коханого чоловіка, велику дегустаційну коробку крафтових сирів, а саму мене від прірви відводить посилка на Новій пошті, у якій знаходжу омріяну книжку. І я знову плачу, що хтось був настільки уважним, що почув, запам’ятав, відчув, що от саме зараз вона мені треба, вона мене врятує.

Цей кругообіг допомоги такий різноманітний: на операцію чиїсь дитині, на операцію моїй дитині, на дрон, на РЕБ, на ремонт авто, на лікування після поранення, на ремонт квартири після потопу, на купівлю будинку, букет квітів, посилка з України зі смаколиками, баночка щавлю і сливове варення, перев’язаний червоно-зеленими стрічками штолен, ящик імбирного печива, торт, пироги з капустою, санчата, гойдалка, килим, тканий рушник, макбук, книги, посуд та зелені серветки, гном чи миска яблук, великодній баранець, паска, і просто гроші, гроші, гроші. Чи американо без молока і цукру в паперовому стаканчику та снікерс на могилу чоловіка подруги, тоді коли подруга просто не може, як зазвичай, в неділю, прийти до нього.

Цей кругообіг допомоги дає опору під ногами. Зараз, під час війни, ця опора – це захист, турбота і розуміння того, що у будь-який момент можна попросити про допомогу і отримати її. 

Бо “…коли тобі геть непереливки, Бог пошле тобі ангела! Знаєш?”.

І для когось цим ангелом буду я. Чи мій син зі своїми малюнками із підписом “Макс” у правому нижньому кутку.