Микола Юрійович змушений був залишити дім, тому що під обстрілами безупинно гинули люди.

Я вже пенсіонер. Зараз я не вдома. Тому що моє Гуляйполе росіяни розбивають, хоча там немає ніякого військового спорядження чи обладнання, немає ні заводів, ні промисловості. Довелось мені тікати у Запоріжжя.

Коли почалась війна, ще була електроенергія, телевізор працював. Звісно, був шок від того, що країна, яку ми вважали «братньою» таке накоїла. Потім почались у нас прильоти. Ми жили у п’ятиповерхівці.

Спочатку ми в підвал спускалися. Росіяни почали по мікрорайону бити, по центру міста. Зруйнували вщент культурно-спортивний комплекс. Постраждав базар, будинки приватні і багатоповерхові. Дуже багато руйнувань.

Коли почало прилітати в село, ще був зв'язок. Я зателефонував сестрі, вона з зятем приїхала і маму нашу забрала у Запоріжжя. Я ще переїхав на околицю Гуляйполя до двоюрідної сестри і якийсь час у неї жив. Потім донька виїхала і покликала мене хоч на тиждень виїхати, щоб нерви заспокоїти. То так ми вже й залишились у Запоріжжі.

Великих труднощів немає на даний момент. Але все одно хочеться додому, в село у батьківську хату. Вона в дев'яти кілометрах від Гуляйполя. Село зараз порожнє – жодного жителя немає.

Одного разу біля будинку прилетіло: ямка така – вісім метрів глибини і шістнадцять метрів у діаметрі. Побило дах, шифер на хаті і на веранді. Як воно там стоїть у негоду? Душа за це болить.

І поїхати туди не можемо, щоб відремонтувати, бо кожного дня обстріли.

Я зараз з мамою, їй 94 роки, вона лежача. Медикаменти не особливо потрібні, а от з памперсами маємо проблеми. З харчами більш-менш все нормально, дякуючи гуманітарній допомозі.

Шокували обстріли. Кажуть, що пуля – дура, і дійсно: багато людей від уламків загинули. Моторошно просто. Нещодавно знайомий дід у власному будинку так загинув – у голову уламок потрапив. До цього неможливо звикнути. Люди гинуть, страждають.

Ми віримо у нашу перемогу. Нас інші країни підтримують. Віримо, що зможемо скоро додому повернутись, все відбудувати і жити далі.