Сім’я з Сіверськодонецька разом з дітьми і батьками виїжджала своїм транспортом за допомогою перевізників - об’їздними шляхами і подекуди замінованими дорогами

Ми на початку війни втратили своє житло. Там вікон нема, і попадання було в другий поверх нашого дому. 

Ми на своїй машині виїжджали. У нас в машині було мало бензину і ми не знали, до якої заправки його вистачить, бо заправки в Луганській області не працювали зовсім. У Полтавській і Дніпропетровській області вже працювали. Я обдзвонила приватних перевізників і ми домовилися, що за ними поїдемо. 

Боялися самі їхати, бо десь траси були заміновані, а ті хлопці вже знали дорогу, бо людей возили туди-сюди, і нам допомогли. Десь бензину долили, десь показали дорогу, десь почекали нас. 

Ми виїжджали з батьками моїми, вони вже у віці були. Ще з нами - двоє дітей і кішка. Слава Богу, доїхали нормально. Виїжджали 12 березня, в цей момент дуже сильно летіло над головою. Молилися, щоб виїхати, щоб діток врятувати і батьків, і взагалі - щоб вижити. 

Як виїхали з Луганської області, стало трошки тихіше. Ми об'їздами їхали, а не напряму, як раніше. Десь траса не працює, десь вже заміновано - дуже багато об'їжджали. Слава Богу, що люди попадалися і попадаються дуже на допомогу відкриті. Безкоштовно допомагали. Відкритість, щирість українців є, і за допомогою один одному ми приблизимо перемогу нашої країни, тільки так.

Наше місто під окупацією вже два роки знаходиться, а ми в Броварах живемо. Дуже раді, що обрали саме це місто. Дуже класні люди тут, добре прийняли сім'ю нашу. Допомогли на початку, коли дуже ми потребували допомоги, бо приїхали без нічого – речі, які на нас були, з твариною. Тільки як рік починаємо ставати на ноги і якось жити більш-менш нормально. Дякувати людям, дякувати волонтерам, мешканцям міста. З їжею допомагали дуже. 

Дуже-дуже сильно нам допомагали десь півтора року, потім почали самі заробляти. Зараз нам набагато менше допомоги йде, але, слава Богу, ми самі заробляємо. Зараз особливо немає потреби в ліках і їжі, наприклад. 

Те, що немає світла, ми переживаємо всі разом. Це нормально сприймається, тому що в країні йде війна, ворог атакує інфраструктуру, енергетику.

Дитина моя старша закінчила школу і вступили в інститут у Польщі, буде там навчатися. Ми такий вибір зробили, бо наразі безпечніше дитині буде там отримувати нормальну освіту. Зараз у нас в країні не дуже з освітою нормально, бо тривоги: то вони вчаться, то не вчаться, то в підвалах. 

Своє майбутнє я бачу тільки в Україні. Я не хочу виїжджати, але не зарікаюся. Чоловік мій зараз працює в HALO, розміновує. Від нас залежить, щоб дітям було безпечно, і ми будемо все для цього робити.