Новокаховська депутатка виконувала свою роботу навіть в окупації, за що потрапила до особливого списку рашистів. Їй довелось евакуюватись разом з іншими представниками влади, згодом її житло було знищене

У нас напередодні війни була сесія міської ради, на якій не говорив про загрози, інформацію ніхто не надавав. І раптом 24 лютого десь ще до шостої ранку ми почули дуже гучні вибухи. Ми з чоловіком підскочили до вікна. Я спитала: «Що це?» – «Це війна» – «Як війна? Звідки ти знаєш?» – «Так обстрілюють тільки під час війни». Ми вийшли на балкон і побачили, як обстрілюють військову частину, летять літаки, скидають бомбу, відлітають, і тут - вибух. Роблять коло, знову повертаються і знову - вибух! 

Я депутат, і чекала, що нас хтось повідомить, секретар міської ради хоч подзвонить в такій екстреній ситуації. Але ні мені, ні комусь іншому з депутатів ніхто не подзвонив.  

Усі розбрелися і рятувались, як кожний зміг. А я в цей час спілкувалася з АТОвцем, героєм нашої виставки. Я в музеї допомогла цій виставці відбутися. 

Десь о шостій ранку я не витримала, набрала Сергія Цигіпу, і він сказав, що російські війська перейшли з Криму наші кордони. Вони були в Таврійську, а зараз перейшли в Нову Каховку. Я спитала: «Серйозно? Що робити?» І він розповів, що відбулося о пів на сьому з нашим міським головою. 

Ті чоловіки, які залишились, звернулись до міського голови і попросили, щоб міська рада надала авто і паливо, щоб поїхати до Херсону і отримати зброю. Міський голова з оцією активною групою і хлопцями з муніципальної оборони звернулись до Сергія Віталійовича. У виконкомі ще окупантів не було. Вони зібрались біля комісаріату і обговорювали, як їм діяти. Звідти пішли до приміщень поліції, СБУ, до прокуратури. Усі ці приміщення були відкриті, наче люди встали і вийшли. 

Міський голова зранку дзвонив до правоохоронних органів, до прокуратури, до СБУ, щоб дізнатися про ситуацію, але ніхто не відповідав. Навіть в Адміністрацію президента дзвонив, щоб дізнатися, що відбувається і які будуть вказівки: що йому, цивільному меру, робити в місті, де немає жодного військового. Тоді хлопці самостійно приймали рішення, як їм діяти. Такий був у нас початок війни. 

Десь об одинадцятій годині під'їхав головний російський військовий. Вони вже були на ГЕС. На ГЕС, на державних установах і школах ще висіли наші прапори, а окупанти там вже командували, перекрили Каховську ГЕС, перестали пускати автомобілі. Так мені розповідали. 

Нічого немає страшніше за війну. Мене дуже шокувало, що росіяни заїхали і почали щодня вбивати мирних громадян.  Розстрілювали цивільні машини. Навіть чоловіків,  які йшли на роботу, снайпери вбивали. 

Паніка була у людей: кричали і звинувачували усіх. Мене дивували люди, підтримували окупантів і казали: «Нарешті почнеться нове життя». Моя сусідка викладає в учбовому закладі. Вона кричала, що ніколи не очікувала, що українці можуть один одного вбивати - що це вбивають українці українців. Страх у людей був величезний. 

Окупанти попривозили свої «Гради» і на чотири дні зупинилися на ГЕСі. Вони хотіли проїхати далі на Херсон і Кривий Ріг: направо - Кривий Ріг, наліво - Херсон. Але на Шиловій Балці знаходилися наші хлопці - якийсь підрозділ, який чотири дні утримував росіян. Окупанти забоялись і зупинились на Каховський ГЕС перед Козацьким. 

Я не знаю, скільки снарядів у тому «Граді»; хтось каже 16, хтось каже 40, але безперестанна була стрільба. Рашисти з нашої території, з лівого берега, гатили по правому берегу, по селам - в сторону Дніпра вони собі прочищали дорогу. А ми в цей час кожну ніч йшли у підвал. 

У мене на окрузі було два приміщення, у яких ми самостійно обладнали сховища на випадок обстрілу. Я ходила в ці приміщення між обстрілами, щоб людей підтримати, надавала їм інформацію. 

Вони теж нічого не знали і казали, наприклад,  що міський голова поїхав у Францію. Таке мололи! Яка Франція? Дійсно, міський голова вийшов з адміністрації. Окупанти вигнали всю нашу структуру, виконком. Але голова приймав на комунальному підприємстві людей, вирішував різні питання. 

Відразу, як почалася війна, у нас всі магазини закрились. Я вранці вийшла, домовилася з аптекарем неподалік від мого дому, щоб ліки взяти. Пройшла по своєму району і побачила, що ніхто не працює, навіть АТБ було закрите. Подзвонила міському голові, поспілкувалася з ним. 

Більше всього мене вразила жорстокість окупантів. В той час було декілька відео, де показували, як перед Херсоном, у Бузковому парку, хлопці полягли. Потім ми дізнавалися, і я писала: хто знає, хто були герої, які на Шиловій Балці зупинили ворога. Хлопці всі загинули. Там батюшка, мабуть, з Берислава пішов… Я не знаю, як його окупанти пустили. 

Він пішов на те місце, де хлопці були, зібрав рештки, що залишились від хлопців, і їх поховав. Це мене вразило. Окупанту пробачити неможливо.

11 липня вперше наші ЗСУ побили усі боєкомплекти окупантів. У нас усю ніч була канонада, обстріл був. А мені ще до початку липня подзвонили і попередили, щоб я виїжджала, бо я попала до списків «на підвал». Тому залишатися в місті було неможливо. Я носила їжу двом жіночкам, які не могли ходити, годувала їх. Попередила, що буду виїжджати, і вони попросили, щоб я їм оформила пенсії. Я взяла їх документи і йшла в Пенсійний фонд. На одному з перехресть під’їхав зелений «Урал». Водій зупинився, вийшов з машини, підійшов до мене і каже: «Я бачу, ви з папочкою - мабуть, тут якусь посаду займаєте? Треба виїжджати з міста, бо зараз тут таке почнеться...» А перед цим мені казали, що російські солдати в центрі ходили і повідомляли, щоб люди виїжджали з Нової Каховки, бо щось має початися.

Мені подзвонив керуючий міськвиконкому і розповів, як виїхати. Так сталося, що ми усі виїжджали: міський голова, члени виконкому, які залишилися, все управління культури.

Я весь час чую від своїх знайомих і членів виконкому, що не буде повернення до минулого життя. Я собі не можу уявити, яке це майбутнє. Якщо воно буде ще краще того, що було, то це добре. А якщо гірше, то я собі не уявляю, що буде. 

Я дуже очікую нашу перемогу, щоб повернутися до міста. У нас там розбомблені будинки. Два снаряди потрапили в моє житло. За час війни я втратила дуже багато своїх знайомих, які залишилися там, на окупованій території. 

За відсутності медичного обслуговування люди помирали. Такий сумний жах. Я дуже близьких людей втратила. У мене шок був від того, що я не можу бути поряд, допомогти, я не можу навіть поховати цих людей.

Але Україну чекає гарне майбутнє - я дуже на це сподіваюся. Будемо відбудовувати Нову Каховку. Багато хто не бажає повертатися, бо вже бізнес собі тут побудували, а там все зруйновано. Ми з міським головою спілкувались – плануємо повернутись у Нову Каховку. У нас там більшість людей підтримували Росію, на виборах підтримували медведчуківське ОПЗЖ, і до нас прийшов окупант. Я дуже сподіваюся, що після війни в міській раді не буде сил, які доводять країну до краху.