Рябоконь Ольга,
викладачка Благовіщенського академічного ліцею «Лідер»
Моя Україна майбутнього
Що я робитиму після Перемоги? Плакатиму. Гірко і довго плакатиму. За кожним загиблим солдатом. За батьком, який не побачить, як ростуть його діти; за чоловіком, який мав прожити своє життя з коханою, яку так довго шукав; за хлопцем, який ще не почав жити, який ще навіть не знає, що таке кохання; за жінкою, діти якої більше не зможуть вимовити вголос слово «мама»; за дівчиною, яка й не встигла пізнати материнства і за сиротою, якого нема кому оплакати.
Не думаю, що День Перемоги викликатиме у мене радість. Горе, смуток і розпач. Стільки знищених життів, стільки втрачених можливостей, стільки зруйнованих доль!
Моя бабуся, дитина війни, ніколи не святкувала Дня перемоги, ніколи не ходила на парад, а я дивувалася.
Мені малій здавалося, що це радісний день, який варто гучно святкувати. На жаль, довелося зрозуміти. На жаль, це розумітимуть і мої діти, діти війни. Хіба могла я колись уявити, що мої діти матимуть такий страшний статус?
«Дитина війни» - звучить моторошно й жахливо; звучить, як зруйноване дитинство.
Як і мої діти, усі мої учні – діти війни. Тому після того, як виплачу усі сльози, я муситиму рухатися далі – робити все, щоб загоїти страшні рани у їхніх душах.
Перед ними стоятиме надважливе завдання – збереження держави, врятованої від орди.
Нове молоде покоління буде мати величезний тягар відповідальності перед кожним загиблим у цій війні: їхня жертва не може стати марною. Заради збереження нашої нації вони віддали найцінніше – життя, ми ж маємо покласти своє задля її розвитку.
Перемога – це початок. Кров’ю і смертю відвойована точка, за якою почнеться становлення нової нації. Нації, яка розуміє ціну ідентичності, ціну свободи, ціну незалежності. Ціну – вищу за життя.
Сподіваюся, що моя робота – навчання дітей української мови та літератури – стане вкладом, який допоможе моїй державі розквітнути, а народу – знайти нарешті омріяний спокій.
