Донченко Катерина

10 клас, Варварівський ліцей Мартинівської сільської ради Полтавського району Полтавської області

Війна. Моя історія

Я прокинулась від звуку будильника, який сповістив мене, що час прокидатися до школи.

Моя родина збирались по справах, тільки тато залишився вдома у свій єдиний вихідний. Наш шкільний автобус вирушав о 7:30, тому нам потрібно було вийти на зупинку о 7:00. Ми чекали автобус довго і не могли зрозуміти, чого його немає. Потім нам зателефонували. Із слухавки почули слова: "Почалася війна, росія напала на Україну, тому дітям не потрібно йти до школи".

Нам довелося повернутись додому. Коли ми зайшли до будинку, тато запитав, чому ми повернулись? На що мама йому відповіла: "Почалася війна".

Ми ввімкнули телевізор і почули, що росія вторглась на нашу рідну землю.

Перші дні спали одягнутими, екстрені валізи були зібрані про всяк випадок. Новини переглядали кожні 20 хвилин, тривожність і страх не давали заснути.

Паніка охопила всіх , і мою родину теж.

Мій тато та інші чоловіки поїхали до військкомату, щоб стати на захист України.

Люди масово почали скуповувати продукти харчування, гігієни.

Коли ми з мамою пішли до магазину, полиці, де раніше були різні продукти, пустували.

Перші вибухи. Мені ще ніколи не було так страшно, як тоді. Звуки вибухів чітко доносились до нас. Було настільки лячно за своє життя та за життя своїх близьких, що здавалося, що серце та розум зупинились.

Гостро на собі це відчула моя старша сестра, що проживала в Харкові. Декілька місяців тому вона народила дитину. Їй довелося з грудним немовлям сидіти в погребі, сирість та холод негативно впливали на дитину і вона почала хворіти.

Через вибухи та крики дитина, що також боялась гучних звуків, починала плакати, це не давало заснути. Сестра була в стресовому стані, через що в неї зникло молоко. Довелося годувати дитину сумішшю.

Через декілька місяців почалось літо, вибухи ставали сильніше, а страху не було. Як і більшість людей, ми просто звикли до вибухів, та тривог.

Страшно, коли звикаєш до такого. Зараз вже і не пам'ятаю, як пройшло моє літо. За час війни я активно почала читати. Коли не було світла, доводилось читати біля свічок.

За цей час я вивчила графік відключень, ми знали, коли і на скільки вимкнуть світло. Коли сидиш в темній кімнаті, вигорання та апатія з'їдає заживо, думки про хлопців, що лежать в холодних окопах не давали спокою.

Моя родина відмовилась від усього російського, щоб це не було: музика, продукти харчування, одяг .Від усього ,де було написано, що виготовлено в росії . У моїй родині перейшли на українську мову, хоча це було складно для моєї мами, яка все життя розмовляла російською . Уся моя сім'я активно почали донатити та й просто допомагати. Дуже втомились від війни та від смертей тих людей, що боронять нашу Україну.