Дрючата Світлана

10 клас, комунальний заклад "Серебрійська спеціальна школа"

Вчителька, яка надихнула на написання – Юлія Філіпова

Війна. Моя історія

Невже моя мама може чогось боятися? Я думала, що ні. Вона завжди піклується про усіх, допомагає, підказує. А ще вона дуже гарна. Любить легенькі сукні, вишиванку… Я люблю, коли всі вдома, тепло, затишно. Хочеться сміятися і радіти.

Того дня я вперше побачила такий погляд у маминих очах – відчай, страх, чи то ще щось. Я не знаю, але не забуду ту хвилину ніколи. Тоді я усвідомила, що почалася війна, усе змінилося. Ми боялися кудись виходити з дому. Я скучила за друзями. Мама завжди сумна і тривожна, тато пішов захищати країну. Він сказав, що не зможе бути вдома, в той час, коли ворог роздирає нашу землю. І ось майже два роки ми живемо в страху.

Я мріяла, що прийде день, коли ми знову зможемо бути разом, коли збереться за вечерею уся сім’я, знову лунатиме безтурботний сміх. Але я знаю, що цій мрії ніколи не здійснитися, бо ця клята війна забрала мого татуся.

Біль війни назавжди залишиться у моєму серці, і ненависть до ворога, невимовно страшне виття сирени, і сумні мамині очі, що гірко плачуть щодня.

Війна змінила моє життя, як і життя кожного українця. Я знаю, що я мала дитина і не можу нічого змінити . Але я можу старанно вчитися, добросовісно виконувати усі трудові страви, підтримувати друзів у біді, можу бути відповідальною, доброю, щирою, милосердною людиною. Щоб у майбутньому бути свідомим громадянином України. Адже я українка і у цьому моя суперсила.