Вікторія вчасно виїхала з Маріуполя. Але вона не мала зв’язку з рідними і дуже боялась, що вони загинули, як тисячі людей у окупованому місті

Мені 25 років, я все життя жила в Маріуполі. Перед війною працювала в київській компанії.

Коли почались бойові дії, я пішла до друзів, а стареньку бабусю ми з батьками відправили до родичів – вважали, що їй там буде безпечніше. Спочатку тато був певний, що все буде гаразд. «Нас вісім років захищали і зараз захистять», - казав він. Коли не стало води, світла, зв’язку, я виїхала з міста разом  з друзями. Батьки виїхали через два тижні після мене, а бабусю нам давалось вивезти аж через місяць.

У сусідньому будинку жив чоловік. Він допомагав людям усім, чим тільки міг: воду звідкись возив, допомагав заряджати телефони.

А коли з’являвся зв’язок, допомагав зв’язатись з рідними тим, хто не мав телефона. Мій батько зі сльозами на очах про нього говорив, що такі люди - герої України.

Тоді в Маріуполі багато чого було. Люди, нехтуючи своєю безпекою, допомагали діставати інших з-під завалів. Під час обстрілів мої знайомі загинули, в них залишилось троє діток. Їх вивезли за кордон, у них усе гаразд, тільки батьків більше немає.

Зараз наша родина в Києві. У бабусі дещо погіршилось здоров’я, тому що у підвалі Маріуполя у неї не було ліків. Нам пощастило, що ми всі живі та здорові.