Мірчук Василина, учениця 10 класу Опорного закладу «Жобринський ліцей» Клеванської селищної ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Столярчук Оксана Василівна

Війна. Моя історія

Я – звичайний підліток, який щойно почав усвідомлювати усю абсурдність людського життя. Мене можна назвати людиною, котру «не зачепила» війна. Моє життя плентається між двома світами: мирними ранками і фронтом, де воює тато, багато родичів і знайомих. Ще довго будуть неможливими родинні посиденьки у повному зборі, де не вживатиметься слово «війна» або не буде розмов про гроші на новий пікап для ЗСУ.

Реальність під час війни, ближче до якого кордону вона не була б, в тисячу разів жахливіша, аніж та, в якій ми б хотіли жити. Якщо широко розплющити очі, можна збагнути, що за десятилітній період війни у нас назбиралося багато людських історій. Моя розповідь не особлива, однак меж їй досі немає.

До війни все було інакше. Я визнаю це та приймаю, як свій гріх. Ніколи ще не було так соромно за себе, згадуючи мій легковажний потяг до російської культури. Це була дорога наосліп, йдучи якою мене не турбувало, чи спотикнуся я об «каміння наслідків». Тоді так було «круто», всі так робили. Всі дивилися у ширші, популярніші простори Інтернету.

Та чи було це правильно? Хіба що для цінного уроку на майбутнє. Визнаю, що не кожен зміг його вивчити, побороти власну слабкість. Проте я пишаюся особистою «трансформацією» і тим, що вчасно озирнулася навколо, увімкнувши мізки.

Дивно це казати, але поштовхом для цього стала війна. Раніше я б не сказала, що є різниця, пісні якого виконавця ти слухаєш, головне, щоб тобі подобалося і це було «модно». Лише відчувши наскільки помилялася, як ідеалізувала творчість ворога, тих людей, що спонсорують вбивства невинних, я відчула огиду до себе.

Я з упевненістю можу сказати, що 2022 рік став для мене найважчим роком, який я колись переживала.

Адже увесь той час Я жила в боротьбі з Собою. Не буде перебільшенням сказати, що я вела війну на особистому, духовно-психологічному фронті. Мені хотілося її програти, підкоритися власним бажанням та впливу знайомих, увімкнувши трек країни-ворога, та я не зупинилася.

Мої погляди на життя змінювалися з критичною швидкістю, розділяючи два «братські» світи широченним кордоном. Одначе це був мій вибір - рости в процесі еволюції власної національної та особистої свідомості.

Змінилося й ставлення до людей. Раніше було круто спілкуватися з особами, які не знають міри своїм бажанням, показуючи власну владність і непокору. Зараз я як найшвидше тікаю від таких «індивідів» та їхньої упередженості. Не можу сказати, що і сама стала неймовірною патріоткою. Однак в мене немає сумнівів, що слухати російську музику, дивитися їхні фільми чи захоплюватися їхніми «зіркам» – це не норма, кажучи, що так ми нічим не зарадимо, нічого не змінимо.

А я скажу, що ні! Це більше ніж можливо. Змінюючи себе - ми змінюємо свою державу. У мене є чіткі плани на майбутнє, я знаю, чого чекаю від власної країни, знаю суть власного життя, а не просто існую у спаплюженій «какая разніца» реальності.

Я почала цінувати українську історію, науку, літературу, психологію, шукаючи правду в кожному реченні. Колись мене не хвилювало, наскільки розумною чи обізнаною я можу бути. Мені подобалося пливти за течією, навіть не знаючи, що тіло і душа спроможні переплести річку й збудувати свої кордони на непомітному для багатьох березі. А ще я вперше в житті відчула, що таке щире співчуття до людей та ненависть до ворога.

З кожним убитим героєм це почуття зростає і ти усвідомлюєш, наскільки сильно цінуєш та любиш свою країну. Ніякі атаки ракет ніколи не примусять мене змінити цієї думки. Ніхто не примусить мене повернутися до культури, яка раніше так мені подобалась. Україна понад усе! Ось, що я тепер знаю.

Моя історія про те, що змінювати свою думку кардинально – не страшно. Страшно – увесь час плекати та ідеалізувати примарні цінності, які не ведуть вперед, а тільки назад.