Тимошенко Анастасія

11-в клас, Іванківський ліцей №2 Іванківської селищної ради

Вчителька, яка надихнула на написання – Юлія Володимирівна Ляшевич

Війна. Моя історія

24 лютого. Цей морозний лютневий ранок повинен був залишитися приємним спогадом у закутку людської пам'яті. Та все склалося інакше... 

Прокинувшись, я зрозуміла, що коїться щось дивне. Долинали голоси телеведучих, батьки метушились у кімнаті. Я почула плач молодшої сестри, що промовила переляканим голосом: «Сьогодні не йдемо до школи — почалась війна...» 

Мене охопила паніка. Очікуючи війни лише на сході, ми були приголомшені, дізнавшись про її повномасштабність. Цей день означав одне — це був початок глибокого забуття в наших життях.

Мешкаючи за 70 км від білоруського кордону, звідки вже наступали окупанти, та не маючи власного авто, щоб виїхати, ми не знали, чого чекати.

Наш дядько забрав мене з сестрою в село до бабусі. Батьки були змушені залишилися вдома. Вони лікарі, тому зобов'язані надавати медичну допомогу і в небезпеці. 

Того вечора російські танки вже котилися нашим районом, а вночі було чутно безліч вибухів та стрілянину. Рідний жовто-блакитний стяг уже не майорів у чистому небі. Його замінив бридкий триколор. Кілька днів доводилося сидіти в укритті, ховаючись від ворожих ракет, що летіли вбивати невинних громадян. Коли зникло електропостачання, вода та будь-який зв'язок із навколишнім світом, наші серця охопило ще більше хвилювання та страх. Через розлуку з батьками всі тогочасні події впливали на нас іще сильніше.

На щастя, ніхто з нашої родини не постраждав. Але забути все те, що довелося пережити, нам ніколи не вдасться. 

Будучи вже на волі, нам довелося ще довго звикати до різких звуків, гуркоту автомобілів, галасу. Перші місяці після окупації ми провели на Вінниччині в моєї бабусі, де довелося дистанційно вчитися в новій школі, бо навчальний процес у рідному Іванкові відновився ще не скоро.

Влітку довелося поїхати в Іспанію. На жаль, знову ж таки без батьків. Незважаючи на те, що окупантів уже назавжди прогнали з нашого містечка, літо обіцяло бути неспокійним. Перебуваючи в мальовничій Іспанії, ми могли б чудово відпочити та мати безліч незабутніх спогадів. Певною мірою так і вийшло, але часто переживання за рідних не давали жити спокійно. Та й досі не дають.

Життя ніби налагодилося, усе прокинулося від тяжкого забуття. ЗСУ все більше прогресують на фронті. Але росія продожує обстрілювати українські міста, не даючи жодному з нас і дня спокою. Укотре смерті невинних, руйнування, сльози, кров... Попри те, що росія сама пережила чимало війн і знає, яке це горе, вона свідомо вбиває людей та тримає всіх у страху! Це приголомшує мене найбільше.  

Велика недоля прийшла до нас, але ми — українці. Ми — незламний народ! Перемога стала спільною метою для кожного — і ця мета згуртувала всіх нас: школярів, що долучаються до зборів коштів, плетуть маскувальні сітки; дорослих, які щодня проводять безліч аукціонів і благодійних ярмарок; людей старшого віку, що відкладають кошти зі своїх пенсій, аби потім надіслати їх на потреби збройних сил.

Усе це ми робимо заради миру. Заради цілісності та відбудови країни. Раніше мир був для мене звичним поняттям. Здавалося, що він має бути завжди й не може просто так зникнути. Тепер же мир для мене має чи не найбільшу цінність. Як виявилось, без миру життя перетворюється на існування, сповнене

вічного страху. Я приєднуюсь до слів американської письменниці Єви Мерріам: «Я мрію народити дитину, яка спитає: «Мамо, що таке війна?»». 

Останні вже більш як півтора роки дуже вплинули на мене та мою сім'ю, як і на всіх українців. Війна внесла свої жорстокі корективи у наші долі. Принесла смуток, журбу, розпач, страх. Але також нагадала про цінність мирного життя. Тому будьмо терплячими, витривалими, сильними та незламними! Перемога вже незабаром! Слава Україні! Слава ЗСУ!