Михальська Богдана

9 клас, Комишуватський ліцей Рівнянської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Шворінь Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Мабуть, на війні у кожного своя історія. Болюча, хвилююча, гірка, незабутня. Війна внесла кардинальні корективи в наші плани, в наше життя. Точніше, перевернула все наше життя. На нас напали підло і неочікувано. Напали так, як німці в далекому 1941 році. З наших очей враз спала пелена.

Я чітко пам’ятаю той день, коли прокинулася не від приємних пахощів з кухні, а від страшних новин. Сирени, обстріли, скільки поранених, загиблих, біженців, знедолених , скільки випущених на нас ракет - всі ці слова переслідують мене з того самого дня. Мені здається, що з того моменту час зупинився, принаймі, йде дуже повільно.

Я не відчуваю вже такої насолоди від життя, не знаю , що мені чекати та до чого слід готуватися. Я відчула себе настільки спустошеною, наляканою, з купою нав’язливих думок.

Дякувати Богу, що поруч мене мої рідні: дідусь, бабуся, мама. Я завжди знала про їхню підтримку. А тепер злякалася , бо не уявляю своє життя без них. Ця війна – кривава рана на нашому серці.

Здається, в перші дні війни я подорослішала на кілька років уперед. Хто з людей не мріє та ще й у п'ятнадцять років? Ці мрії , можливо, занадто банальні: про щасливе багате життя, неземну любов. Мріяла жити у рідній Україні, де родючі землі, гарні жінки, співуча мова. Бажала, щоб мене оточували вірні друзі, щоб я могла подорожувати цікавими місцями, займатися улюбленою справою.

Все раніше буденне: українські страви, пісні, вишиванки – все це в один день стало унікальним, дуже дорогим і жаданим.

Я почала замислюватися над політичними питаннями, читати новини, слідкувати за всім, що хоч якось стосувалося моєї батьківщини та її громадян.

На початку війни мій тато став одним із воїнів ЗСУ. Я дуже пишаюся ним, але з того моменту я бачу його не так часто, як би мені хотілося.

Відпустити його було найтяжчим завданням. Я зрозуміла, наскільки він мені дорогий. Ми телефонували один одному при першій ліпшій нагоді. Від цього ставало спокійніше. Почути від нього банальне: «Все добре» було набагато кращим, ніж придбати бажану річ, зустрітися з подругами чи з’їсти 3 кг улюбленого морозива. Але я його чекаю. Вірю, що дочекаюся. А як же інакше? Мої мрії не повинні зникнути! Дитячі мрії мають здійснюватися!

Моя історія війни нічим особливим не примітна. Така як і у інших тисячі тисяч українських дітей. Я глибоко розумію ті почуття, які відчувають діти, батьки котрих зараз боронять нашу свободу і незалежність, наші світлі дні і спокійні ночі.

Ми чекаємо миру, повернення рідних додому, допомагаємо нашим захисникам. Тож моя історія така ж, як і у всіх українців сьогодні. Єдина і спільна, бо ми один народ.

Бо ми ті, з кого починається Україна.