Окупанти не нехтували навіть тим, щоб лякати жінок похилого віку і бити дітей

Ми з села Галаганівка. Тримали господарство, діти вчилися. Було спокійне, тихе життя.

24 лютого донька поїхала в Херсон - вона там вчиться на стоматолога. Тільки виїхала, зайшла старша донька й сказала: «Мамо, у новинах пишуть, що почалася війна».

Ми вдома лишалися. Знайомі потім з Херсону доньку забрали. Росіяни по трасі йшли біля нас, ми їх бачили і чули. Вибухи лунали в межах нашого району. Ми і від Снігурівки, і від Херсона близько живемо.

«Гради» тут стріляли. Окупанти в нас обшуки робили. Хати догори дриґом перекидали. А якщо дізнавалися, що в людей дитина воює, то взагалі був жах.

В одної жінки синові 24 роки, він пішов за контрактом, так вони ту жінку ледь не розстріляли в хаті. Усе в неї потрощили, шукали якісь речі його.

Знайшли в телефоні номер сина і змусили набрати. Вона сказала, що давно з ним не може зв’язатися, але окупанти все одно сказали дзвонити. Він не вийшов на зв’язок.

Поряд на полі міномети поставили, направили на село.

В сусідніх селах росіяни не давали дітям вчитися - книжки забирали, палили, дітей били, щоб вони не навчалися. Ми підпільно вчилися: я стояла на вулиці й дивилася, чи не їдуть машини, а дітвора сиділа на уроках.

У сусідньому селі було світло, знайомі заряджали нам акумулятори, щоб ми могли під’єднатися до Інтернету. А потім у нас взагалі зв'язок пропав.

Магазини позачинялися, хазяї деякі виїхали. Ціни на харчі виросли в кілька разів. Порошок, мило і шампунь взагалі складно було знайти. А в мене п’ять дівчат, і у всіх коси до пояса. Відшукували шампуні, купували задорого.

Господарі магазину знайшли в сусідньому селі житнє борошно, дядько там торгував. Привозили сюди час від часу і продавали. Але треба було чергу вистояти, щоб хоч п’ять кілограмів отримати.

Якось сусідка, якій 67 років, йшла спокійно корову доїти, а росіяни наставили автомат на неї.

Перші росіяни ще не такі були злі, а потім прийшли кадирівці, буряти, ДНРівці. От вони були дуже люті. Так нас ненавиділи!

Наші сміливці п’ять їхніх танків підірвали, щоб окупанти далі не пішли на район. А потім їх зрадники здали. І мій брат був там, йому теж дісталося добряче. Забрали на три дні, били. Ми не знали, де і шукати, поки його серед поля не викинули, як собаку. Він у пітьмі додому йшов. Документи забрали, і так і не повернули.

Коли нас звільнили, нашій радості не було меж. Ми цей день добре пам’ятаємо. До нас у село броньовані машини заїхали зранку. Ми думали, що це перевірка. Стали ховатися, вікна зачиняти. А потім глянули – то свої. У нас усе село плакало від радості.