Бережна Дар'я, 1 курс, відокремлений структурний підрозділ закладу вищої освіти "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" Дубенський фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Остап’юк Наталія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія з початку війни почалася приблизно о пів 5-тій ранку коли я прокинулася від гучних вибухів від яких задрижав мій будинок.

Спитавши в мами, що трапилось прозвучало: «Почалась війна».

Тоді мені не було відомо скільки доведеться пережити мені та моїй країні.

З початку перших вибухів я не могла заснути, та вже й не хотілось. Приблизно в сьомій ранку я побачила як по трасі яку видно з вікна моєї кімнати їхала колона танків і не всі спершу зрозуміли, що це були російські солдати.

Весна 2022. Окупанти палили наші прапори і вішали свої, як голови районних та сільський рад, а також директори шкіл й поліцейські відділки – повністю та з радістю здавалися до лав російських загарбників зі словами: «ну наконец русский мир, мы вас ждали!».

Був період коли півтори місяці ми були повністю відірвані від цивілізації. Не було зв’язку й інтернету, лишень світло моментами. 

Були безкінечні вибухи та життя в страху і ще більшому залякуванні російськими загарбниками.

Я не ходила до школи з початку війни. Цей час для мене є втраченим в усіх сенсах. Тато твердив про те, що не може просто сидіти коли в нас в країні на всю розгорнені бойові дії. Ми розуміли, що якщо на російських блокпостах взнають про минулу участь в АТО – може статись жахливе, адже на той час в нашій місцевості всі знали, що робили з військовими України. 

Їх забирали на допит де над ними знущались, а після того згадки про них просто зникали.

Їхні сім’ї (якщо їх теж не забирали) не мали права й пригадувати про нього бо довелось би їм дуже не добре. Під цим «не добре» може бути що завгодно адже ці монстри не знали меж у своїх злодіяннях. Вони вбивали та знущались, гвалтували та залякували. Але тато все зпланував і 3-го квітня попрощавшись з нами та взявши з собою лише паспорт, він перевізником якимось дивом пройшов через всі блокпости і записався до ЗСУ.

Ціни в магазинах зростали, українські товари закінчились, знайти щось справді нормальне серед того, що привозилось росіянами було не реально. Після наших продуктів все на смак було ніяке. Хліб був або черствий або з цвіллю, сир не плавився та був як шматок резини, що по текстурі, що на смак.

13-го червня о 9-тій ранку

до нас в дім увірвалися окупанти в озброєнні та з автоматами. Я одразу зрозуміла, що до них надійшла інформація про нашого тата і вони приїхали на обшук. 

І в той самий час по при весь страх за нашу родину – я раділа, що тато вибрався з окупації раніше ніж вона навідала наш будинок.

Ми сказали, що давно не живемо з татом і він хоч воював і ми не маємо до нього відношення та ставимось до окупантів позитивно (це було гидко казати, але сказавши по інакшому, нас могли б на місці розстріляти). Вони знайшли татові медалі та познімали зі стін наші прапори забравши це все з собою.

30-го серпня росіяни знову приїхали, але вже до мого дядька. Його допитували та знущалися за те, що той малював проукраїнські малюнки та надписи на зупинках.

Вони прикладали йому гарячу праску до спини та били битами. Вкрали гроші та вивернули всі речі в домі.

4-го вересня я, мама та молодший брат з величезною істерикою попрощались зі своїм домом, домашніми тваринами, бабусею з дідусем та дядьком з тіткою. Ми перевізником добрались до останнього російського блокпосту а далі йшли 3 км пішки до Печенізького водосховища де нас зустріли волонтери, а далі дорога до Львівської області.

З тих пір моє життя кардинально змінилось, змінилась я та моє світобачення. Але є те, що залишиться зі мною на завжди – це пустота в душі та невичерпна ненависть за раннє дорослішання та відстань між мною і моїм справжнім домом, а не пропискою, між моєю бабусею, дідусем, татом та між всім з чим і ким мені довелось попрощатись з невідомістю чи зустрінемось ми ще хоча б раз…