Орлик Софія, 10-б клас, Кам'янський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Котляр Алла Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни - це три довгих роки для українців. Це три роки сповнені болем, стражданням, втратами та надією на те, що це жахіття скоро закінчиться. Це дні, коли українці показали свою мужність, незламність, силу духу та героїзм. Це дні, коли український народ живе у єдності і прагненні свободи.

Розмови про війну були вже давно, мабуть, за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Я пам’ятаю, як з однокласниками обговорювали ситуацію, яка відбувалася на нашому кордоні. Але ніхто не вірив у те, що «братні» держави підуть на нас війною. Чи були ми до цього готові? Мабуть, ні. Чи можна взагалі бути готовим до того, що тебе можуть вбити.

Я пам’ятаю той день. Все відбувалося як у сні. Звичайний зимовий ранок. Дзвінок… Схвильований голос мами, і слова, які сколихнули моє життя. Війна… На обличчі сльози і тривога.

Перше, що спало на думку: ховатися в підвалі, одягатися і бігти до рідні, щоб не було так страшно. А по телебаченню - суцільний жах: вибухи, літаки, ракети, танки, крики дітей та дорослих. 

Дуже боялася за життя рідних, однокласників, знайомих.

Перші дні були найважчі. Постійно літала авіація, були вибухи, комендантські години. Я просто не знала, чого нам очікувати. Боялася засинати, бо ніяких передбачень не було. Тож постійно була на зв’язку з родиною. З мамою збирали тривожну валізу, з метою виїзду за кордон. Кожного дня, коли я чула як літають літаки чи ракети над моїм будинком, то відчувала, як у мене всередині все завмирає. Здавалося, що це страшний сон, що коли я прокинуся, то вже нічого не буде: ні вибухів, ні загиблих людей, ні тривоги. Але, на жаль, все це насправді.

24 лютого 2022 року мій дядько долучився до Збройних Сил України. Довгий час він не телефонував, вся моя родина ждали, бо знали про складну ситуацію на фронті, адже там немає ні жалю, ні співчуття. А коли він приїхав у відпустку, то

це вже була зовсім не та людина, якого я знала. Сивина покрила голову, а в очах був сум.

А потім і тато пішов на війну. Для мене це було жахіття, для мами сльози, бо він є нашою опорою та підтримкою. Перші шість місяців телефонував та писав, а потім обірвався зв'язок. Ми намагалися знайти його, проте нам казали: «Чекайте». Ці дні чекання були неймовірно довгі. Закрадалась думка про полон. Дзвінок - і такі довгоочікувані слова: «Я живий». Серце на мить зупинилося. Кожного вечора перед сном молилася Богу, щоб тато повернувся якнайшвидше. Через два місяці він приїхав додому поранений. Був худий, в очах не було радості, а лише біль. Я ні на хвильку не можу уявити, що йому довелося пережити. З мамою намагалися допомогти.

Ні про що не розпитували, його обличчя говорило саме за себе. Поранення в груди, поламані ребра, пробита легеня…

Сльози матерів, дружин, дітей. За що?

В моєму селі майже всі чоловіки на фронті. Їхні сім’ї живуть з надією на те, що їхня дитина, чоловік, тато скоро повернуться додому живі і здорові. Але дні скорботи нас не минули. Вже третя сім’я оплакує своє горе. Жителі села приходить вшановувати пам’ять загиблих героїв, адже завдяки їм ходжу до школи і мрію про своє майбутнє.

Дні, місяці, роки. І ось уже тисяча днів війни.

Дорослі плетуть маскувальні сітки, діти ріжуть тканину. Я допомагаю з надією на те, що нашим захисникам це допоможе. Ми влаштовуємо ярмарки для збору коштів на потреби воїнам. Всі ми робимо, що можемо. Хтось став волонтером, хтось готує їжу військовим, збираємо все необхідне для внутрішньо переміщених осіб, і чекаємо таке довгоочікуване слово «Перемога». Наша нація незламна, сильна, працьовита, щедра, гостинна країна, яку ніколи і ніхто не здолає, адже в нас є сила, а це - наша єдність.