Козельський Віктор Валентинович, 16 років, учень 10-Б класу ліцею №17, м. Павлоград, Дніпропетровська обл.

Учителька української мови і літератури - Гордієнко Надія Анатоліївна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

Очі. Очі. Очі. Тепер помічаєш тільки їх. Погляд не зупиняється ні на одязі, ні на взутті. До очей прикутий погляд. Вдивляєшся тільки в них з бажанням віднайти хоча б іскру надії, впевненості. Але бачиш лише відчай, біль, страждання, переживання, втому, безвихідь. У багатьох – сльози… Червоні, заплакані. І ці очі тут, в Болгарії, у біженців, які, як і я, у перший місяць повномасштабної війни росії проти України втекли від виття сирен, страху, що зупиняв серце і холонив кров. Я пам’ятаю те відчуття жаху, коли зрозумів, що моє життя може обірвати вибух чи уламок металу, випущеного бездушною рукою.

Тільки тепер я розумію, що моє місто не було під шквальним вогнем.

Але ми з мамою, взявшись за руки, поступились проханню тата: їхати, їхати! Він так наполягав на цьому. А за півтора місяця його не стало. Інфаркт. Повторний.

А тоді ці години розпачу і муки совісті: залишили самого, покинули. А він тяжко працював, допомагав біженцям, що прибували з Донеччини та Луганщини в наше місто Павлоград.

А у мами в очах образа: як міг так вчинити з нами тато, знав же, що війна, ще б жив! Війна… Це слово сколихнуло всю країну. Це слово вбило всі надії, розтоптало мрії. А ще це слово дало всім українцям сили: вистояти, щоб там не було!

Наш рід великий.

І багато моїх дядьків покинули роботу на шахтах і пішли захищати Україну. У серпні ми поховали чоловіка моєї двоюрідної сестри. Валерій Васильович Перескока. Такої сміливої, як він, людини я більше не знав. Він настільки був життєрадісний, впевнений у перемозі, що його сили духу вистачало на всіх. І тільки його наполегливе: «Ми не здамо свої позиції, ми не відступимо»,

– дали нам впевненість, що слід повертатись із чужини додому, до хати.

Сьогодні щодня у цій хаті лунає мамина молитва «Живий в помощи». А я навчився ненавидіти. Ненавидіти тих, хто приніс на мою землю зло; тих, у кого замість голови телевізор; тих, хто не розрізняє «своє» і « чуже»; тих, хто віддає тупі накази; і тих, хто тупо виконує їх.

Мама вчить мене любити людей. Я люблю. Люблю усіх українців: і тих, хто говорить українською, і тих, хто говорить російською. Усіх, хто залишився в Україні і мріє про перемогу, хто виїхав за кордон і понад усе прагне повернутись. Усіх, хто своїми вчинками, справами наближає МИР. Коли я почую це слово, мабуть, кричатиму його безперестанку. Воно поверне наше майбутнє. Слава тим, хто ціною життя виборює МИР!