Акименко Артем, 9 клас, Комунальний заклад «Опорний заклад загальної  середньої освіти «Сузір’я» Оріхівської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яремчук Ніна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже тисячу днів Україна стоїть на передовій боротьби за свою незалежність, за право бути собою, за майбутнє. Тисячу днів, які стали важким випробуванням для кожного, хто називає цю землю своєю Батьківщиною. Всі вони наповнені відвагою, стійкістю, людською гідністю та любов'ю до життя.

Для мене, як для багатьох інших, ця війна не стала просто подією в новинах – вона переплелася з кожним моїм днем, кожним кроком на цьому шляху.

Я родом з Оріхова – маленького містечка, яке сьогодні є лише тінню своєї минулої величі. Місто, яке війна буквально стерла з лиця землі. Але Оріхів – це не тільки зруйновані будинки й порожні вулиці, це люди, які залишилися, які боролися, які волонтерили і допомагали один одному. І серед них було багато знайомих мені мешканців. Можливо, ці імена більше ніколи не з'являться в заголовках новин чи на сторінках книг, але прошу вас їх запам'ятати. 

Це титани, які поставили за ціль свого життя вибороти вівтар свободи нашої країни. Їхні імена стали частиною великої історії міста, яку вони писали ціною власного життя.

Сергій Романов — приклад справжнього солдата, який з 2014 року стояв на захисті нашої держави, коли вперше стало зрозуміло, що ворог не  зупиниться. Він був одним із перших, хто почув поклик захищати рідну землю   і відповів на нього без вагань. У 2022 році до його рядів приєдналися Володимир Краєвий, Володимир Денисенко, Сергій Петренко. Вони були звичайними громадянами, які, як і всі ми, мали свої мрії, родини, життя… Але коли постала потреба захищати, вони пішли на фронт, не думаючи про власну безпеку. І нарешті, імена тих, хто повернувся на щиті.

Дмитро Дротянко, Іван Міщенко — герої, які віддали найцінніше, щоб ми могли жити. 

Вони не повернуться додому до своїх сімей, не побачать мирних світанків над Оріховом. Але їхні прізвища, їхні обличчя назавжди залишаться з нами, у наших серцях і пам’яті... у моїй пам’яті. 

Вони — символи незламності нашого народу, тих, хто не боявся йти на найвищу жертву заради України.

Такі історії показують, що ми всі змінилися, зміцніли й відкрили в собі нові грані мужності. Мій шлях через ці 1000 днів був нескінченним процесом осмислення того, що я      сам можу зробити для своєї країни, для своєї землі, для тих, хто поруч. Починаючи з перших хвилин, коли ми дізналися про вторгнення, я відчув, як усе змінюється: сприйняття часу, пріоритети, сама суть життя.

Кожен день, кожна година війни – це не лише боротьба зі зброєю в руках, а й боротьба за збереження людяності, надії і віри в те, що завтра настане і воно буде нашим. Ці дні навчили мене цінувати кожну мить. Світ під час війни стає максимально  простим у своїй жорстокості: є ті, хто бореться за свободу, і є ті, хто цю свободу намагається відібрати.

Немає сірих зон чи напівтонів. Це боротьба за саме існування, за ідентичність, за право називати себе українцем. 

І коли війна приходить до тебе додому, коли вона стає частиною твоєї щоденної реальності, ти розумієш, що сила людини не вимірюється лише фізичною здатністю до спротиву, а передусім здатністю зберегти себе – свої моральні цінності, свої мрії. Щодня я бачу тих, хто не зламався, хто, попри все, продовжує будувати нове майбутнє. Бойовий гопак, яким я почав захоплюватись,- національний вид спорту України, як ніколи стає символом нашого незламного духу. Він поєднує фізичну силу і духовну витримку, і це саме те, що потрібно сьогодні кожному українцю.

Як і цей гопак, наша боротьба – це танець,  і бій, в якому ми відштовхуємо ворога, зберігаючи свою гармонію і рівновагу.

Попри всі труднощі й втрати, я бачу майбутнє. Моя країна змінюється, і разом з нею змінююсь я. Наш шлях не лише про кров і втрати, а й про відродження. У темні моменти, коли здавалося, що надія майже зникла, а люди навколо мене давали сили йти далі. І всі ми були і залишаємось єдиними у цій нескінченній війні – ті, хто боровся на фронті, і ті, хто підтримував на тилу.

На цьому шляху я навчився цінувати найменші радощі життя: запах свіжого хліба, мирне небо, дитячий сміх. Кожна посмішка тепер стає особливою, наче маленький світлячок у цьому клятому мороці.

І навіть у найважчі дні я знаю, що ми вистоїмо!  Бо ми боремося не тільки за себе, а й за тих, кого втратили, за тих, хто мріє про мир, за майбутні покоління, які виростуть на вільній, сильній землі.1000 днів війни – це не лише моя історія. Це історія кожного українця, кожної родини, кожного міста.Це історія про те, як одна нація, попри всі труднощі, продовжує боротися, виживати і знаходити силу в собі йти вперед.