«Моє гарне місто стало страшним і чорним через війну»

Зугрес – дуже маленьке місто й гарне, яскраве таке, багатоповерхове. Коли я нещодавно приїхала туди, бо там мої хрещені, воно стало повністю чорно-білим. Воно просто згасло, перетворилося на страшне, нудне місто.

Там страшно ходити вулицями, бо там немає доріг, там розбомблено. Моя улюблена школа, де я навчалася три роки, була без даху, без вікон і майже без стін. Це дуже боляче, тому що в цьому місті живуть мої рідні люди.

Наше місто почали атакувати, і тато сказав, що якщо ми зараз не виїдемо, то ми більше не виїдемо ніколи. І треба в Україну їхати.

Коли я прийшла зі школи, дивилася з мамою новини. Почали розповідати про Майдан, що там були всякі обстріли й показали, як люди вмирали – мені стало страшно. А потім, коли я йшла зі школи, нашою вулицею поїхали танки, і один снаряд упав десь за кілометр від мене. Мені тоді дуже стало страшно, я прибігла до мами. Вночі батьки поговорили й наступного дня вранці, о п'ятій годині, ми виїхали.

Раніше сильно хотіла повернутися, а потім, коли я подивилася фотографії, коли поїхала в те місто, воно, правда, стало чорним. Воно стало дуже страшним, мені навіть страшно було гуляти моєю квартирою – там, де я жила. Усе було не таке, як раніше, воно потемніло.

Озеро, де ми завжди купалися, усе в мінах, і там навіть стоїть пам'ятник, що був обстріл. У нас електростанція стояла, і якщо влучить, то половина Донецька залишиться без світла, і завжди хотіли в неї влучити. Було літо, усі пішли на пляж, і померло десь людей триста. Просто обстріляли літаки. Там стоїть зараз пам'ятник.

Війна… Мені здається, я б намалювала щось темне, тому що ось є в житті щось яскраве, смуга, а ось війна. Це окрема історія, яка завдає болю всім.

Вона не залишає байдужим кожного. Усі, навіть діти маленькі, вони майже не знають, що це, але для них війна – це найстрашніше.