Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 952
Ганна Войтік
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Талаківка
Талаківка
«Відразу видно, де переселенець, а де місцевий»

Мати-одиначка. Війна забрала її маму, яка не змогла оговтатися після пережитих обстрілів міста і померла від інсульту. Син-астматик. Снаряд потрапив в шкільний туалет, поруч з класом, де йшов урок. Дивом залишився живим. Після пережитого закрився в собі. Проходить довгий курс реабілітації.

Мрію, щоб мир був. Напевно, так уже не буде, як раніше

Я новини мамі забороняла дивитися категорично, тому що відразу в неї піднімався тиск, боліло серце. І сама не дивлюся. Я поховала маму і через два місяці поховала свого молодого чоловіка. Було дуже важко. Люди підтримали, і заради сина довелося бути сильнішою.

Він на астму хворий. Зір у нього впав на нервовому ґрунті. До цього в нас ідеальний зір був.

І в мене впав зір, може, теж на нервовому ґрунті. Але в нього і ручки тряслися свого часу. Діти взагалі, якщо голосно хтось розмовляє, вони не сприймають, бояться.

Коли ми в Маріуполь приїхали, відразу бачили, де наші, а де не наші. Хто приїхав, а хто ні. Бо якщо якийсь звук, щось впало десь, наші смикаються, а місцеві люди просто проходять. Вони не відчувають.  

Мені здається, людина, яка все це відчула, та зрозуміє, а яка не знає… Я тут стикалася з негативним ставленням, коли влаштовувалася на роботу. Заводи в той момент закривалися, скорочували людей, у відпустки безоплатні відправляли. І моя напарниця сказала: «Ось ви понаїхали, займаєте чиєсь місце. Заводи закрилися, ми без роботи сидимо. Могли б наші, місцеві, влаштуватися на роботу, а тут ви! Ось ти зайняла чиєсь місце». Я кажу: «Чому я зайняла? Я приїхала, а ти спробуй, як це – взяти валізку й поїхати взагалі незрозуміло куди».

Я в Маріуполі жодного разу не була до цього. Потім, коли на Східному це все сталося [обстріл], тоді вже люди стали лояльніші.

«Танки стояли в нас у дворі»

Під час першого обстрілу ми були вдома. Ми жили на другому поверсі, у нас двоповерховий будинок і були підвали. За кожною квартирою свої підвали, як сараї. Ми з дітьми спускалися в підвал, бо дуже близько все це гриміло. Танки в нас у дворі стояли.

Починають стріляти, під'їжджають танки, мама виходить, каже: «Ідіть до підвалу, зараз буде весело». Це щось незрозуміле. Це страх за дітей, паніка, я не можу пояснити це відчуття.

Бачили багато. Вибухи, влучення бачила. У сина клас біля туалету, і снаряд влучив саме в туалет, це було на уроці, якби хтось… Дитина у мене довго відходила. Зараз тільки трохи починає звикати до мирного життя, нормально ходити вулицею, але друзів немає – ми удвох.

Їхати ми вирішили ввечері, а вранці зібрали речі, що змогли. Ми їхали 24 серпня, літо було. Що змогли, то і вантажили. А що ти візьмеш? На собі ж усе не потягнеш. Документи, гроші, якісь речі на перший час. Ми жили в Талаківці. У ній ми випадково опинилися. Був автобус, ми доїхали до Новоазовська, потім перекрили всі дороги й попався один автобус, через Талаківку їхав. Люди підказали, що там є порожні будинки.

Нам відразу житло дали. Будинок, звичайно, не з такими умовами, як у мене вдома. Дім є дім. Тут уже потихеньку. Нам допомагали люди, хто чим міг. Соцслужби допомагали, Рінат Ахметов допомагав. Фонд Ріната Ахметова пайки нам давав. 2014 року на кожного члена сім'ї ми отримували – чотири людини нас було, чотири пайки. Часто отримували. Щиро дякуємо. Потихеньку-потихеньку обростали речами й усім іншим.

Коли мама тут два тижні в реанімації була, це все гроші. У виконкомі нашого району якась програма була: збирайте чеки і потім розглянуть і якусь частину вам грошей повернуть. Але мама в грудні померла. І наступного дня я приходжу до Пенсійного фонду, оформляю свідоцтво про смерть, заходжу у виконком з документами, скільки витратили. Мені сказали: «Уже вам не призначено, вона ж померла. Єдине що – держава дасть вам три пенсії, і то не відразу».

Я кажу: «А ховати як, за що?». Тим більше ми її назад, додому, перевозили. Ми її там ховали. Теж було важко, проблеми були з перевезенням. 45 хвилин ми на блокпості стояли, заповнювали декларацію на ввезення тіла. Це щастя, що була зима. А влітку як везти людину в такій ситуації? 

«Не змогла оформити документи племіннику й довелося повернути його в Донецьк»

Нас, переселенців, тут чомусь не люблять, таких як я.

Вважають, що нам все безплатно всюди дістається, у нас усе добре. Проблем багато, особливо з документами. Не можу деякі відновити. Це дуже великі витрати і часу, і грошей. Паспорт дитині потрібно отримувати, а в мене немає прописки. У нього є прописка, але в мене її на руках немає. Ось так і живемо вдвох.

У тій школі в Донецьку, де діти вчилися, у шкільне поле снаряд влучив.  Добре, це було вранці, ще діток не було.  Діти не ходили до школи місяці два-три, коли це все починалося, вони сиділи вдома, їх нікуди не пускали.  У той момент ми забрали племінника, він з нами був. Їхала я, син, мама і племінник. І зіткнулася, що я не можу ні опікунство на племінника оформити, ні довідку переселенця, бо я не є одним з батьків. Згідно із законом, я не маю права на нього.  Я кажу: «Як так, він же не безхатько? Він у мене є, але «ви його ніде не фіксуєте». Він тут у мене пів року жив, ні до школи, нікуди не міг ходити. У підсумку я його назад віддала. Сестра сказала: «Повертай». Повернули. Він там. 

У їхній присутності на ці теми ми не розмовляємо, бо там відразу соплі починаються в дитини. Хоч він і дорослий уже хлопчик, 15 років, але не розмовляє з нами на такі теми. Тут намагалася я його до психологів водити. Ніби як починав з психологом якийсь контакт, але довелося відвезти назад. 

А мама ось пів року тому померла. Вона в мене була інвалідом III групи. Коли почалася війна, у неї відновилися всі захворювання. Сюди переїхали – у неї проблеми із серцем почалися. Померла через інсульт. Син відразу подорослішав після смерті бабусі. Вдома щось почав робити. Якщо тільки захворіємо, сам іде в лікарню, щоб, не дай Боже, зі мною нічого не сталося.

Мрію, щоб мир був. Напевно, так уже не буде, як раніше. Щоб діти не бачили всього цього жаху, щоб не боялися, і ми не боялися їх відпускати на вулицю. Хочу, щоб був свій дім. Тихий і затишний. Щоб не боятися жити далі. І щоб знати, що буде завтра.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій