«Мені плакати не можна – у мене чоловік хворий»

Раніше в нас було дуже добре. Ми всі доброзичливі були, дружні, взагалі не сварилися. А зараз у нас дуже важко. Сама атмосфера дуже важка.

Були бої. Бомбосховищ у нас ніде немає, ховатися ніде. А снаряди літали над головами з усіх боків. 

Страшно. Лягаєш раніше, затиснешся в цей куточок і слухаєш: звідки воно летить і де воно впаде. А раптом вона відразу впаде ось тут, і все, і нас немає.

Найстрашніший момент був 2014 року, ну і початок 2015 року, тому що дуже стріляли, сильно стріляли з усіх боків. У нас снаряди падали поруч, у дворі, на дорозі. Слава Богу, що хоч у хату не влучало. А в людей взагалі і хати порозбивало. Так що дуже важко й небезпечно. Не знаєш, встанеш ти чи не встанеш.

Бувало, і плакала. Бувало, стисну себе в кулак і терплю, тому що мені плакати не можна. У мене чоловік лежить. І я вибіжу куди-небудь, десь спираючись, а сама визираю: чи не влучив снаряд у будинок і живий він залишився чи неживий.

Чоловіка звати Шарапов Олександр Володимирович. Йому 73 роки. Двічі він паралізований. І інсульт, і інфаркти. Ми покинуті, нікому не потрібні. Ми як рак-самітник. Знаєте як? Нікому ми тут не потрібні й нікому особливо поскаржитися не підеш. Так я нікуди не ходжу й не скаржуся. Що є – те і є.

У мене пенсія 1300, і чоловіка 1300. Ось 2600. Газ дуже дорогий. Я не знаю, як ми будемо жити. Ми не зможемо опалювати й оплатити. А ліки які дорогі. Десь більш ніж 1000 в мене йде на ліки. На їжу в мене залишається десь 300-400. Якби не гуманітарка, я б взагалі не знаю, щоб ми тут і робили.

Війна не потрібна. Ми жили мирно та дружно. Що вона дала доброго? Тільки розруха та смерть, і все.