Дорошенко Максим, 11 клас, Затоківська ЗЗСО

Вчитель, що надихнув на написання — Петрова Наталія Богданівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячи двадцять другого року — цей день ніколи не забуде український народ двадцять першого століття.

В день повномаштабного вторгнення, я прокинувся від дзвінка класного керівника, яка розповіла, що ми знову на дистанціїному навчані. Чому? На це питання мені відповіли всі новини в світі які сповіщали о жахливих подіях.

Два дні тому ми святкували день народження друга, а сьогодні сидимо вдома та боїмося вийти на вулицю.

Перші два-три місяці були найважчі, тяжко було сприйняти той факт, що в один момент може не стати твоїх рідних. В наступні пів року відкрили навчальні заклади, я, як і всі школярі, пішов до школи, але постійні тривоги, які змушували йти до підвалів набридали, але думка про людей, які захищають нас від загарбників, гріла душу. Через маленький проміжок часу я дізнався, що моя мати вагітна. Якраз в цей час мій відчим проходив медкомісію — це був достатньо довгий період через те, що в нього вади зі здоровьям, тому він проходив медкомісію більше п’яти разів в різних медичних закладах України. Вісімнадцятого вересня 2022 року він поїхав на фронт, спочатку навчання, потім три місяці сидів десь далеко від бойових дій, але з часом їх кинули на Запоріжжя. Після цього моя вагітна матір стала дуже мало спати, бо коли вони йшли на якесь завдання, він казав, що коли поверниться з завдання, він їй напише, а вона чекала цього декілька днів, майже без сну. Після одного з таких завдань їх відправили на навчання в Німечину, після цього все пішло вгору. Коли він приїхав

після навчання їх кинули на чергове завдання де мій відчим мало не загинув від зупинки сердця. Після цього його записали в ризерв, п’ятого лютого 2023 року на родився мій молодший брат.

Біль і відчай, страх і очікування супроводжували мене всі ці дні. 1000 днів очікування. Але я впевнений, що Україна переможе, бо правда завжди перемогає.