Михайлова Юлія, 10-б клас, ЗОШ І-ІІІ ступенів №7 ВЦА міста Торецьк

Вчитель, що надихнув на написання — Тищенко Альона Костянтинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни для мене був як ранок звичайного дня. Єдине питання яке мене турбувало тоді, чи треба мені йти до школи?

Перший місяць війни відчувався дивно, майже нічого не змінилось, але я знала, що десь ідуть обстріли, які можуть дійти до нас. Перший обстріл, який був досить далеко від нас, я пам'ятаю тим, що я не могла дописатись до своєї подруги.

Прильоти ставали все гучнішими, тому ми прийняли рішення обладнати наш невеличкий підвал. Провели туди світло, принесли диван, зробили маленький стіл.

Я та мої брати (їх двоє) захотіли переїхати до підвалу, тому ціле літо ми в прямому сенсі жили у підвалі.

Там я почувала себе у безпеці, влітку там було прохолодно.

У мене велика родина, в цей нелегкий час ми підтримували один одного як могли. Коли змоги добиратись в місцевий магазин вже не було, нам з Дніпра привозив їжу та всілякі смаколики друг моєї матусі. Він також привозив деякі продукти такі як борошно, олія, крупи, макарони, які розкупляли місцеві та наші сусіди.

Літо закінчувалося, наближався вересень, а це означало новий навчальний рік.

Моя мати та бабуся почали задумуватись про виїзд з міста, але нам важко було знайти підходящий будинок для великої сім'ї та тварин, яких ми хотіли забрати з собою.

Моя старша сестра, на щастя, допомогла підшукати. Насправді, ми хотіли повернутися, але цього вже не станеться.

Ось вже той день, з кінцем комендантської години о п'ятій ранку ми загружаємо наші валізи. Моя бабуся та мати плакали, їм було тяжко, мої брати та сестра, як мені здавалось тоді, зовсім не розуміли, що відбувається, але всі намагалися триматися. Що відчувала тоді я? Насправді - полегшення. Я давно хотіла почати нове життя, виїхати кудись, подалі від війни. На той момент суму за домівкою не було, вважалось, що десь там, у новому місці, буде легше, але ті сподівання, на жаль, не виправдались.

Дорога тривалістю чотири години пролетіла за пару хвилин. Коли ми приїхали до нового будинку, все здавалось нереальним, мабуть, як уві сні.

До сих пір не вірилось, що ми тепер будемо жити у незнайомому домі, в незнайомому місті.

На жаль,  усі мої очікування щодо переїзду та щасливого життя розбились як крихке стекло об бетон. Ні, все було не так погано, як може здаватись. У нас була їжа, дах над головою, одежа. Я чомусь думала, що грошей в нас буде більше, але не маленька сума за великий будинок забирала своє. З соціалізацією також були проблеми, все ж таки пів року в чотирьох стінах давались в знаки.

Проходили місяці життя у новому місті. Було часом тяжко і весело. Багато чого цікавого сталося вже тут, але мене все сильніше почали турбувати спогади про дім та життя до війни. Незабаром ми дізналися, що біля нашої хати розірвався снаряд. Було сумно згадувати, те як було , і дивитися на те, що зараз.

Основна хата була ціла, тоді ми ще сподівалися після війни приїхати до дому та відбудувати зламане, але пару місяців тому наш дім згорів...

До сих пір не віриться, хоч я легко відпустила дім, зараз на душі боляче, все ж таки минуле важить для мене дуже багато.

Наразі я живу трьома мріями, які потроху намагаюсь втілити в реальність. Я три роки займаюсь манікюром, і я ніколи не думала, що звичайне хобі перетвориться на мою майбутню професію. Ще я хочу добре вивчити англійську, адже мрію відкрити свою нейл-студію десь за кордоном.

Але найважливіша мета мого життя, без якої в мене не було б стимулу йти далі, це зробити мою маму та сім'ю щасливою.

Моя мама - нереально сильна людина та жінка.

Я хочу стати для неї справжньою опорою, щоб нарешті вона забула все те, що могло колись її турбувати. І заради цієї мети я зроблю все можливе й неможливе.