Харківська Аліна, 9 клас, Морозівський ліцей Міловської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Скітченко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Наше життя сповнене різних непередбачуваних сюрпризів, як веселих так і сумних.

У січні 2022 року наша родина поповнилася, у мене народилася молодша сестричка. Ми з братом вже дорослі мені 15 років, а брату 14 років, а те маленьке янголятко - розрада для тата і мами. Ми з нетерпінням чекали на народження маленької.  Тато прийшов у відпустку, він з 2016 року в лавах ЗСУ.

Але 24 лютого все змінилося,

мене розбудив плач мами, яка плакала в кімнаті над маленькою сестричкою, спочатку подумала, що Полінка захворіла, але мама промовило: «Почалась війна».

Страшні слова можна було уявити лише в якомусь безумному сні, а не в ХХІ ст., але окупанти на той час вже їхали танками рідним селом. До кордону з росією нам декілька кілометрів, тому вони вночі прорвали оборону і вже окупували мій район.  Почалися дні чеканні, невідомості, страху та відчаю. Щасливе життя обірвалося однієї митті.

Окупанти зруйнували мобільну вежу, українські телевізійні канали були вимкненні, що відбувалося у країні ми не знали, а те що показували по роств ми не хотіли дивитися, бо за роки розуміли, що правду там не скажуть.

Зв’язку із татом не було, де він , що з ним ми не знали. Найстрашніше було те, що почали приходити звістки моїм односельчанам, що їхні рідні загинули на війні.

За місяць мамі вдалося зв’язатися з татом, він боронив Харківщину, був цілий та неушкоджений. Це гарна новина за багато днів давала надію на краще.  Він наполягав на тому, щоб ми виїжджали з рідного села на підконтрольну Україні територію. Матуся вирішила їхати через кордон з росією, спочатку вона сама спробували перетнути кордон, ніби їхала на базар за речами, першого разу все вдалося, а наступного разу вона їхала «оформлювати» на дітей фінансову допомогу, але цього разу її затримали на кордоні, були допити про тата, його військову справу, матуся намагалася запевнити їх  ,що вони не спілкуються, що всі стосунки вона з ним розірвала, що цілком і повністю підтримує росію і всі її дії. Цілі сутки її тримали на кордоні, ми дуже переймалися її становищем.

На щастя маму відпусти, бо вона благала, що вдома маленька донечка, яка на грудному вигодовуванні її відпустили.

Згодом до нас почали приходити «гості»  спочатку місцеві зрадники, які намагалися розпитати про тата, далі були слідчі так званої лнр. Обшуки були не лише будинку, але і присадибної території, мені все це дійство нагадували кадри з часів голодомору, коли в селян робилися обшуки, щоб відібрати їжу, що шукали вони у нас не відомо. «Гості» все частіше почали приходити до нас, довго розмовляли з мамою, бабусею, а одного разу злий чорновусий дядько сказав мамі, що коли вона не розкаже про тата, то прийдуть до неї і заберуть нас, бо вона не справляється зі своїми батьківськими обов’язками. Під час одного з таких обшуків забрали у нас  машину та деякі цивільні речі тата. Після цього  було остаточно вирішено їхати, але як ніхто не знав.

Одного разу зателефонував тато і сказав, що пришле фото свідоцтва про свою смерть, було вирішено, що з фейковим документом ми будем перетинати єдину на той час дорогу через Печенізьке водосховище.

Ми  збиралися, а селом почали розповідати, що тато загинув і ми їдемо на його похорон. Мені тяжко в це було подумати, а промовляти взагалі не хотілося, але це був єдиний шанс, щоб нас випустили з пащі кровожерливого окупанта. Односельчанам говорили одну дату, а насправді виїхали раніше до м. Сватове, там були декілька днів, а потім разом з іншими перейшли ті декілька кілометрів, які нас від’єднували від вільної України. Приїхали до школи, стали на реєстрацію, мама сказала, що тато нас чекає, але його ніде не було, я намагалася знайти його очима, бо кричати його їмя не наважилася. Першою його побачила бабуся, та гучно крикнула до нього, він нас теж побачив та прилинув до нас в обійми.

Тато теж нас довго шукав, бо приходили автобуси, а нас там не було , шукав серед реєструючих і боявся уявити, що нас не випустили, а ми їхали в останньому, тому так довго і затримувалися.

Моє життя поділилося на до та після окупації. Родина наша вже не один раз переїздила з місця на місце. Тато взимку був тяжко поранений та втратив ногу, але наша родина є його підтримкою та надією на краще. Ще не один раз в моєму житті будуть такі випробування, доля нам всім готовить непередбачувані ситуації, але життя в окупації та перетин кордону Харківської області я, мабуть, буду ще довго згадувати та навіть розповідати своїм дітям і внукам.

Ось такий мій шлях, дівчини зі Сходу, для якої окупація виявилася одним із найскладніших випробувань у моєму ще такому молодому віці.