Тюріна Поліна, 8 клас, Чернігівський ліцей № 22 Чернігівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шабел Наталія

"1000 днів війни. Мій шлях"

Дорозі болю українців поклало початок не 24 лютого 2022 року. Воєнний конфлікт між Україною й росією розгорівся у 2014 році, відтоді життя перестало бути мирним. Але по-справжньому значення слова «війна» більшість дійсно почали розуміти лише того чорного дня.

Кожен по-різному, але всі українці відчули, що життя розділилося на до та після. Не думаю, що ніч з 23 на 24 лютого багато хто провів без сну та в тривозі, адже день був звичайний. У мене за розпорядком зранку – басейн, потім заняття у школі на другу зміну, після уроків – танцювальний гурток. Попри розмови про можливе вторгнення, що напередодні виникали вдома і у школі, я засинала спокійною.

Ну не вірила я, що таке може статися. Удосвіта мене розбудили слова: «Прокидайся! Війна!». А Чернігів уже здригався від вибухів…

Родом ми з Кривого Рогу, там – моя бабуся, одна, тож вибір був очевидним: їдемо до неї. У хвилини зборів іноді аж перехоплювало подих, а серце стискалося й завмирало, здавалося, зупиняється. По телебаченню вже говорили про людей, які більше ніколи не зустрінуть ранок… Мозок відмовлявся в це вірити і як щось абсолютно нереальне сприймав укріплення, які будувалися з усього, що могло згодитися, танки й іншу техніку, що рухалася містом, згорілі автівки, вирви від розривів снарядів та звуки бою...

Ми довго були в дорозі. Їдучи переважно мовчали. Іноді я дивилася крізь темне скло на сіру дорогу, й німі котилися сльози...

Ми дізнавалися про підірвані мости, про прорив російських солдатів і про наших безстрашних хлопців, що виходили по четверо проти пʼятдесяти ворогів і зупиняли їх.

Їм, відчайдушним воїнам, я дякую, що втримали наш Чернігів, що не сталося окупації, що я змогла повернутися й піти до школи. Деякі з моїх однокласників залишалися в місті під час облоги. Зараз саме вони під час сигналу повітряної тривоги не галасують, не метушаться, а мовчки йдуть до сховища. Бо знають, як то є, коли смерть зовсім поруч.

Може здатися, що ті, хто залишив дім і поїхав, не знали лиха. Не так це. Мій друг з мамою та маленькими братом і сестрою їхали в нікуди, їхали більше місяця, ночували, де пощастить, доводилося і в машині, поки не знайшли прихистку в Польщі. Весь час в евакуації вони думали про єдине: повернутися додому.

1000 чорних днів... Смерть, руйнування, біль, якого не вгамувати... Десятків тисяч українців немає серед живих, вони ніколи не повернуться до рідних, не заговорять, не посміхнуться.

2 грудня 2022 року на Херсонському напрямку загинув мій хрещений, наш друг Рябцев Дмитро, герой з позивним Золотий. Він справді був золотий – і вдачею, і серцем, і душею. І я його ніколи вже не обійму…

Лунають сирени, гримлять вибухи, йдуть бої. Гинуть воїни й цивільні. Кожен день, кожна ніч – виклик. Я навчилася цінувати прості речі: можливість виспатися, піти до школи, бачити друзів… Я зрозуміла, що жорсткий екстрим, про який іноді мріють легковажні підлітки, може стати смертоносною реальністю, в якій живеш. І не хочеться ні найновішого смартфона, ні стильного одягу, ні крутих вечірок. Якось зовсім не до того. Хочеться миру, бо то є найбільше щастя, коли рідні поруч, коли всі здорові, а на серці спокій.

Здається, вже ніхто не знає, коли війна закінчиться. Кожен новий день – боротьба за право жити.

Війна змінила нас усіх і продовжує змінювати. Хтось заціпенів від горя втрат і вже не живе, а існує, мов зомбі. Хтось зневірився. Інші ж тримають фронт і тил, закусивши губи й стиснувши волю в кулак. Мене війна навчила бути стійкою, сильною, але й чутливою до болю інших. Головне – війна не зламала мій дух. Я вірю, що ми все здолаємо й збережемо Україну. Мій шлях – це людяність, віра в те, що світло переможе темряву і буде краще життя для наступних поколінь.