Рибак Наталія, вчитель, Берізкобершадська філія Джулинського ліцею Джулинської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я дуже люблю пити чай із різнотрав’я і дивитися у вікно, що виходить на дорогу. Я люблю спостерігати, як прокидається моє місто. Поїхала перша маршрутка, за нею поспішають на роботу люди, а он і діти потяглися до своєї альма-матері.

Лунає повітряна тривога. Дивно, але нічого не міняється.

Поїхала в зворотньому напрямку переповнена маршрутка, ціленаправлено продовжують свій шлях школярі, накидаю пальто, пора і мені на роботу. І так щоденно… Весну змінює барвисте літо, за ним поспішає кольорова осінь, і лише зима якась брудна…

У мене ще мить, і думками я вже далеко, у лютому 2022. Тоді я також пила свій чай із різнотрав’я і переглядала чергову серію у вікні, та на роботу так і не пішла.

Перше питання доні: «Мамо, а кого із наших можуть забрати? Ти знаєш де мій тато?» А він уже там… Тривогу в душі змінював  страх, а страх - безнадія. І тоді в цьому серіалі з’явилися кадри, ніби з бойовика: моя улюблена центральна вулиця була вщент заповнена дорогими авто, а я ніяк не могла дістатися з роботи додому через невпинний потік. Їх зупиняли, вони зупинялися, йшли пити каву із мого улюбленого магазину, що біля дому.

Люди кудись їхали, тікали, а ми, потерпаючи від звуків сирени, залишалися вдома. Підвалу нема, тікати нікуди. І хто нас там чекав?

Перебоїв зі світлом іще не було, тому черпали інформацію з інтернету. В перший день війни гине один із моїх учнів та, на жаль, не останній. Німе кіно… Мій перший вірш, присвячений йому. Та лише за рік тіло Артема вдалося повернути з окупованого Херсона, а тіло воїна Павла, жителя Херсона, до цього часу спочиває на місцевому кладовищі, сім’я його також знайшла прихисток на Бершадщині.

Кадри бойовика змінюються на фільм жахів. Війна починає набирати обертів.

Серія друга. Розстріляні під Києвом. Цього разу інтернет видає фото однокурсниці. Усю її родину розстріляли. Тіло доньки також повернули додому через рік. Пишу ще один, сповнений болю, вірш. Паніка набирає обертів. Світла все більше нема. Холодно. Дуже холодно.

А ми вдома. Ми не їдемо нікуди. Вдалося покупатися. Засинаю на чистій постелі. Боже, яке блаженство! А як там вони, наші рідні, в холодних окопах?

Першим на щиті у рідне село повертається мій сусід, 24-літній офіцер… Їдемо зустрічати Героя, а могли б піти на весілля… Моторошно від криків нареченої: «Мамо, мені можна до нього?»  А вже їх в ряду семеро… А ми нікуди не їдемо, залишаємося вдома.

Працюємо, навчаємось, ведемо дітей у сховище. В класах з’являються діти-переселенці, які від гуркоту літака падають на підлогу і накриваються руками. Німа сцена…

Чоловіків на вулицях міст та сіл стає все менше й менше. Частина із них повертається навесні білими журавлями. Мій серіал став чорно-білим, я розучилася бачити кольори, проте дуже добре відчуваю біль, чужий біль, і пишу свої вірші з гірким присмаком війни та надією на перемогу. 

Знаю, що мої твори засяють барвистими кольорами, як листя восени. Вірю, що кінець війні таки прийде. Нам лишень трохи зачекати!