Після невдалого досвіду знайомого, якого окупанти не випустили з Херсонщини, Ірина з сім’єю вирішили не ризикувати і дочекатись деокупації

День почався з того, що ми почули вибухи, нам зателефонували близькі люди і сказали, що почалася війна. Ми зібрали речі й пішли до моїх батьків, бо там був підвал. Через два тижні зайшли російські війська, так ми і проживали певний час. Було страшно, звичайно. 

Їжа в нас була. Ми звикли купувати кожного тижня той об'єм продуктів, який нам потрібно - сильно не запасалися. А коли прийшла війна, то почали запасатися продуктами. Ліки, які були вдома, ті й були. В перший день війни були черги біля аптек, біля банкоматів, магазинів. Потім вже купували російські, бо наших не було, а лікуватися треба.

Найстрашніше було, коли Білозерку обстріляли касетними снарядами, і осколки прилітали дуже близько біля нашого дому. Поранило мою тітку і вона через два тижні померла.

Наш знайомий намагався виїхати - простояв в черзі тиждень, так і не дочекався, щоб руські пропустили на Запоріжжя, і повернувся додому. Ми потім вирішили, що їхати нікуди не будемо, щоб не ризикувати життям, і дочекалися наших.

Коли дізналися про визволення, не могли повірити. Спочатку ми сиділи вдома і не чекали, що таке трапиться. Були ми без газу, води, світла цілий місяць. Нам за тиждень до визволення Херсонської області відключили світло, воду і газ. Ми йшли по воду, і хтось крикнув: «Слава Україні!» Ми думали: чи почулося нам, чи дійсно таке. Там люди біля двору прибирали, і ми вирішили в них запитати. Вони нам сказали, що наші зайшли, що вони їх бачили і чули. Така радість була! 

Ми йшли додому і всім, кого бачили, кричали: «Слава Україні! Героям Слава!» Коли наші їздили на машинах, ми їм всім махали, кричали. Люди вийшли з прапорами, з квітами. 

Зразу прикрасили зупинки нашими прапорами - це був дуже щасливий день. Наші люди приносили воїнам їжу. Хлопці говорили, що вони це не поїдають, стільки їм носили. 

Спочатку виїхала моя кума, вона запропонувала також на виїзд.  Мені було страшно виїжджати в чуже місце, не знаючи, де я зупинюся. Тоді вже було не так страшно, як у чужому місті є своя людина.

Мої батьки залишилися в Білозерську, брат мій також там - він працює пожежником, йому виїжджати не можна. Дуже хочеться додому, побачити своїх рідних і близьких, друзів. Друзів також там залишилися з певних причин.

Хочеться дочекатися нашої довгоочікуваної перемоги і повернутися додому, займатися своїми справами, які були до цього. Щоб всі рідні і близькі були живі-здорові. Саме головне – повернутися додому.