Онищенко Маргарита, вчитель, Гімназія "Сузір'я-19" Олександрійської міської ради Кіровоградської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Маленьке слово «до» – прийменник, який надав доленосного значення сполученню слів «до війни».

Для мільйонів людей воно стало межею між мирним, безтурботним життям та жахом, який принесла війна.

Традиційне приготування сніданку 24 лютого 2022 року перервав телефонний дзвінок шкільного кухаря (я відповідаю за організацію харчування учнів початкової школи) та запитання про те, чи будемо ми сьогодні годувати дітей увело мене в ступор.

-Чому ні? – здивувалася я.

-Так війна ж.

-Яка війна? Не сійте паніку! – була моя реакція.

Паніка почалася потім. Чоловік уже ввімкнув телевізор. У голові не вкладалася почута інформація. Чому не зателефонував син? Він військовий і саме стояв у добовому наряді. Чи все з ним добре? Що робити? Рій думок крутився в голові й не міг знайти хоч якогось логічного пояснення тому, що сталося.

Страх змушував прискорено калататися серце, коли сім’єю бігли в укриття. Якими жахливими здавалися мені тоді звуки сирени!

Яким абсурдом для мене було те, що я спускаюся в підвал своєї школи (найближче укриття саме тут), а не підіймаюся до класу вчити дітей.

У приміщенні старшої школи розташувалися військові з Херсона. Син служив там після закінчення університету, тому кожного з них знав і просив, по можливості, допомогти його друзям.

Та просити не треба. Усі ми, вчителі закладу, приносили речі, готували їжу, пекли пиріжки. Ми з донькою підтримували дівчат, чоловіки яких були пілотами вертольотів, одногрупниками сина.

Рік початку війни – рік закінчення моєю донькою школи. Зламані долі дітей, спаплюжені спомини, вкрадений випускний. Та, не зважаючи на це, моя дитина вступила до військового закладу.

Минуло майже 3 роки. Наче уві сні я все це бачила і пережила. Не можна звикнути до війни, але потрібно взяти себе в руки і продовжувати приносити користь на своєму місці.

Школа відновила роботу. Щодня з думкою про найшвидшу перемогу поспішаю вчити дітей.

Швидко і впевнено дію за сигналом «Повітряна тривога» і вже без остраху спускаю дітей в укриття, продовжую там урок. Заспокоюю та запевняю, що Україна обов’язково переможе, що найцінніше – це мир, а нам потрібно згуртуватися і вірити в нашу армію світла та допомагати ЗСУ.

Так, можливо, моя історія не сповнена жахів вибухів, страждань та поневірянь, але вона – зразок того, як ми, вчителі, що знаходяться на порівняно безпечній території, теж переживаємо за своїх рідних, несемо відповідальність за долі дітей, яких батьки зранку привели до школи.

Ми ті, хто, стиснувши волю в кулак, посміхаємося, бо діти мають відчувати позитив, а після уроків поглинаємо очима телефон і з нетерпінням чекаємо «++» від чоловіків та синів, які зараз на передовій і завдяки яким ми можемо сісти за парти. Плетемо сітки, а подумки мріємо про мирне майбутнє. Збираємо благодійну допомогу і сподіваємося, що між боями наші рідненькі поп’ють чай зі смаколиками.

Стійко витримуємо перепади настрою батьків та дітей, терпеливо пояснюємо матеріал, придумуємо цікаві ігри та вправи для психологічного розвантаження молодших школярів в укритті.

Замінюємо мам учням, які притискаються до нас і не хочуть відпускати зі своїх обіймів, бо потребують уваги і відчувають безпеку поруч з нами. Розуміємо, що саме зараз наший фронт тут, у школі, від слів, які ми добираємо та доносимо до школярів, залежить, якими зростатиме майбутнє покоління, патріоти України, готові стати на її захист. Ми ті Ярославни, які колись чекали свого Ігоря з походу.

Бо ми не тільки вчителі, а й мами, дружини, сестри.

Усього цього ми навчилися за 1000 днів війни. А як хотілося б не набувати такого досвіду...