Сімінчук Зоряна, 9 клас, Славутська гімназія "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання — Поліщук Наталія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це не просто цифра. Це тисяча днів болю, втрат, сліз і випробувань для кожного українця. Для нашої країни це час, коли кожен день перетворюється на боротьбу за життя, свободу та майбутнє. Це час, коли ми вчимося жити по-новому — з постійним відчуттям тривоги, але й з неймовірною вірою у перемогу. Кожен із цих днів залишає свій слід у душах та серцях українців, карбуючи нову історію, нових нас.

Я народилася і живу в Хмельницькій області, у місті Славута. Клята війна, не питаючи ні у кого дозволу, увірвалась в домівки гулкою сиреною тривоги 24 лютого 2022 року. Ніколи не забуду розгублені мамині очі, міцно стиснуті уста тата. І те липке відчуття страху та паніки, що скувало моє тіло.

Перші вибухи у Старокостянтинові. Це ж так близько… Навчання у режимі онлайн, звуки сирен, розмови дорослих, які припиняються, коли заходжу в кімнату, тремтячі руки бабусі… І відчуття абсолютної безпорадності. Такими були мої перші дні війни.

А далі прийшло розуміння того, що навіть серед цього хаосу та жахіття, людина здатна жити. Жити, щоб мати надію. Жити, щоб бути підтримкою та розрадою, воїном та захисником, волонтером, медиком – ЛЮДИНОЮ.

Наша кухня перетворилась на міні пекарню, де до пізнього вечора метушились знайомі і незнайомі люди, де щось варилось і пеклось. А бабуся турботливо розкладала те все по ящичках, примовляючи: «То хлопчикам».

А серед тих «хлопчиків» і мій дядько, який пішов добровольцем. Тато цілодобово пропадав на роботі: ТРО, запчастини до військової техніки, маскувальні сітки, допомога людям, що змушені залишити власні домівки і шукати прихистку від війни, формування гуманітарної допомоги усім, хто її потребував. І так день за днем.

25 жовтня 2023 року домівки славутчан сколихнулися від вибухової хвилі. Адже смертоносній ракеті байдуже, далеко чи близько твоє місто від зони бойових дій. Вибиті вікна, зруйновані домівки. Слава Богу – усі живі.

До класу прийшов новий хлопчик. З Енергодару. Намагається усміхатись – очі порожні. І знову відуваю себе безпорадною, адже розумію, що те, що відчула тієї жахливої ночі, він вічував щодня.

Наступного дня батьки та діти, вчителі нанесли-назвозили родині нашого однокласника, все, що могли: одяг постіль, речі домашнього вжитку, якусь побутову техніку. Тітка Олена, мама хлопчика, ніяково посміхалась: «Та куди ж нам стільки, дякуємо. Все наживемо, фотографій шкода – згоріли». А ми, дорослі і малі, не могли стримати сліз.

Як же це страшно в одну мить позбутись усього: дому, майна. І тих фотографій, де спогади про минуле життя.

Життя без війни.

Чорним круком прилетіла звістка: мій дядько вважається зниклим безвісти. Не повернувся з бойового завдання. Тоді я зрозуміла, що найважче – невідомість.

Бабуся, говорить, що він живий, бо так відчуває її серце. Мама потайки плаче.

А я просто не вірю, що можу більше ніколи не почути: « Ну, що там, малюк, в школі всі 12 зібрала?»

Нічні тривоги, скрегіт шахедів, смертоносні ракети, стрічки новин про зруйновані домівки, втрачені території, забрані життя. Усе це – 1000 днів війни.

Але це й 1000 днів віри, надії та великої гордості. 1000 днів мужності, незламності та єднання. 1000 днів безмежної любові… До рідних, захисників, Батьківщини. І Всесвіт мене обов'язково почує. І буде мир.