У селищі Стара Авдіївка тиша – явище рідкісне, вона лякає. Щодня ми живемо в страху, що все може повторитися.

4 лютого 2015 року я не забуду ніколи. Разом із другом Сергієм я заступав на зміну на Авдіївському коксохімзаводі. Але Сергій до робочого місця так і не дійшов – був убитий осколками мін під час обстрілу.

Мій друг сказав: «Мені здається, я вмираю

Ми впали тоді. Потім я підняв голову – друг лежить неподалік ще живий. Пройшла буквально хвилина, він сказав останнє слово: «Мені здається, я вмираю».

Від моїх штанів залишилася одна резинка. Можна сказати, я народився в сорочці – осколок потрапив в коліно, пошкодив тазову кістку і живіт. Я дивом залишився живий, але тільки через півроку зміг вийти на роботу.

Шкода людей – усіх, хто постраждав. Пенсіонерів шкода, які самі не можуть відновити свої будинки або паркан.

Мій друг сказав: «Мені здається, я вмираю