«Останні слова друга були: «Мені здається, я вмираю»

Мене звуть Яловий Олександр Олександрович, проживаю в Авдіївці, живу тут із народження. Усе було добре. Навчався, працював, в армії служив у місті Лозовій, Харківська область. Усе б нічого, але ось прийшла в наш край війна – і все пішло шкереберть.

Селище у нас досить-таки дружне. Багато людей було. Дітвори купа бігала. Школи, садочки. Як почалася війна – хто виїхав, хто дітей забрав. На душі тривога, страх, бо не знаєш, чого очікувати, коли саме може статися непоправне.

4 лютого 2015-го йшов із другом і його батьком на зміну, на роботу. Це було о 6:30. Нас накрив мінометний обстріл. Мене відкинуло хвилею вибуховою... Впало в безпосередній близькості від мене. Це я вже потім зрозумів, тому що від моїх штанів залишилася одна резинка.

Підняв голову, друг лежить неподалік живий. Я йому: «Як? Все нормально? – кажу, – тримайся». Пройшла буквально хвилина. Останні слова були: «Мені здається, я вмираю». На моїх руках, на моїх очах.

Я лежав на спині. Я міг тільки підняти голову. Потім приїхала швидка, оперативно спрацювала. Обстріл тривав, стріляли, але водій і лікар знали свою справу. Не побоялися, коли воно свистить, коли вибухає. Затягнули нас у швидку й відвезли до лікарні Авдіївської.

А в лікарні нам сказали: «У нас тільки що пройшов обстріл, у нас немає світла, їдьте в Димитров». Довелося везти мене в Димитров.

Зайшов осколок у праву ногу вище коліна, буквально на сантиметр вище чашечки, поламав кістку. Ліва нога – вирвало литковий м’яз, під кістку все злизало. Перелом тазу – осколок увійшов у сідничний м’яз, поламав таз, пробив сечовий міхур, тонкий кишечник. Пальці поламалися на руках, може, через падіння.

Півроку лежав у ліжку – м’язи атрофувалися, тому треба заново навантаження, розтягувати це все.

Найстрашніше було, коли приїхав до Авдіївки... Я лежачий, не піднімався, тільки руками трохи міг притримувати. І найстрашніше було, коли почалися обстріли. Я нікуди дітися не можу, я на другому поверсі... Ну, страшно, загалом. Підвал – у сусідньому аж будинку. Це треба вийти і пройти щонайменше метрів 150.

Мого друга звали Кругленко Сергій Вікторович. Згадую я про нього практично кожного дня, тому що я часто проходжу повз будинок, де він жив. А те місце я не відвідую, обходжу його стороною.

Він працював слюсарем, я працював на коксовій батареї. Ми живемо поруч, у школу разом ходили. Йому було 25 років.

Людей шкода, які постраждали. Пенсіонери самі не можуть відновити нічого, той же паркан полагодити, те ж скло вставити.

Я сподіваюся, що це все закінчиться. Діти повернуться до рідного міста, будуть рости, піднімати місто. Тому що тут робіт – робити не переробити. Ніхто не буде працювати за копійку, тільки той, кому це дійсно потрібно, для кого цей край дорогий.