Ярошенко Марія, 9 клас, Мелітопольська гімназія №20

Вчитель, що надихнув на написання есе — Білоусова Лариса Олександрівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

1000 днів, які змінили все: мою країну, мене і тисячі життів. Це ті дні, що не повинні були статись. Не знаю, в кого було б правильно попросити стерти їх. Проте неможливо вже забути жодних з них. Перший день завжди буде приносити біль. Двадцять перший несе за собою розруху… п’ятдесят третій окутаний страхом… сотий породжує ненависть… двісті перший нагадує про важливість боротьби.

І кожна доба із тисячі – та, котра повинна була бути вільною і щасливою, стала жахливою і нестерпною.

Тому і забути важко, та і не потрібно, бо забувши, згадаєш тільки тоді, коли тисяча перетвориться в тисячоліття, коли не залишиться нічого, а жага до помсти стане ще більшою. Тому я нагадую собі про весь той біль і ракети, які приніс ворог у наш дім, аби не забути, аби боротись.

Першого дня Україна була вимушена прокинутись уже в інших реаліях. Моя така: зранку бути не в школі, а стоячи в коридорі перед мамою, яка збирає валізу, питати в неї про те, що сталось, проте вже точно знаючи відповідь… Бо війна оголошує про свій прихід тільки вибухами. Це і був день, з якого все почалось.

Далі місяць в окупації, який з’єднався в єдине ціле і стоїть комом у горлі, коли згадуєш про нього. Кожен день живеш ніби в бульбашці: без води, газу, електроенергії і головне — без жодного зв’язку.

Згадую, як сиділи на ліжку з сім’єю, а перед нами вікно. Воно було закрите шафою, а на підлозі — радіо. Мелодія, яка своїми «стрілами» проймає моторошну тишу в будинку. І після кожної такої «стріли» сподіваєшся почути новини. Будь-які: хороші чи погані… просто щоб знати, проте, що відбувається в країні і світі.

І кожного разу «стріла» приносить біль, бо українську радіохвилю було відключено, крутились тільки залишки новин із самого початку війни. Кожен раз одне й те саме. Після прослуховування мелодії і слів радіоведучого, в тобі зароджується ще більше страху і тривоги, бо нерозуміння і незнання нічого з того, що відбувається зараз з твоєю країною, лякає ще більше.

Пам’ятаю те, як отримували хоч якісь новини: старенька «Нокіа», яка чомусь ще досі ловила мінімальний зв’язок… Ми отримували повідомлення від хрещеного з іншого міста. Кожен раз було тільки одне слово (іноді більше, якщо пощастить), бо багато зв’язок просто не був здатен пропустити. І от тоді починаєш сподіватись тільки на ці маленькі електронні слова, коли після зламаного радіо вони дають хоч якусь надію і віру на краще.

Одного дня старенька «Нокіа» знову «видає» повідомлення — інформацію про виїзд із міста. Ніколи не забуду, як прощалась з бабусею, як казала про те, що скоро побачимось… як ОБІЦЯЛА, що скоро побачимось!

Тепер жалкую, що не обійняла її міцніше, бо «скоро побачимось» перетворилось на «1000 днів», яким я присвячую цей твір. Також в пам’яті закарбувався звук двигуна машини і вигляд з її вікна. Наш собака гавкав, бо знав, що ми їдемо, залишивши його. Я так не хочу, щоб він відчував те, що ми його кинули. От би була можливість йому усе пояснити...

Виїзд був жахливий і страшний: російські військові, міни під колесами, розтрощені автівки цивільних на трасі, вибухи, колона з ворожих танків…

А потім — сльози. Вони котяться від того, що побачила воїнів з українськими прапорами. Шлях подолано. Я на території, підконтрольній Україні, вже два роки.

Мій дім в окупації. Я сиджу і пишу цей твір. Я пишу його «вдома», проте не вдома, розуміючи, що ці 1000 днів змінили абсолютно все. Вони розбили ту мене — дванадцятирічну дитину, яка залишилась в моєму рідному місті. Вона досі чекає на мене. Як і я чекаю на повернення батька з війни, на незалежну і знову вільну країну, на те, щоб ці 1000 днів ніколи не наставали насправді, проте стерти вже їх неможливо…