Я з міста Сіверська. Працювала більше 40 років учителем початкових класів. Тепер на пенсії. Життя у мене було нормальне, стабільне - все у мене було добре. У 2014 році у мене помер чоловік. Мій син вивчився, має гарний фах. Працював у Харкові, приїжджав до мене.
В Сіверську у мене був власний будинок. У квітні 2022 було влучання у наш будинок, побило дах і сарай, вікна повилітали, двері. Сусіди це зафіксували, надіслали мені фото. Потім почали все грабувати, розграбували все що можна. Хто це робив невідомо. А у вересні прилетіло так, що будинок був повністю зруйнований. Тепер у мене будинку немає. Міста того, що було раніше, теж немає. Всі сусіди, друзі роз'їхалися, всі - по різних місцях. Всі дуже хочуть повернутися назад, і я теж.
Ще у березні 2022 мій син сказав: "Негайно виїжджай!" На той момент десь далеко чулися вибухи, але я не очікувала, що все буде так серйозно. Я найняла таксі і поїхала на Лиман. Це був буквально останній потяг, який їхав із Лимана. Я в нього застрибнула і приїхала до Полтави. Тут живе моя невістка - вона мене до себе запросила, і я тепер проживаю тут. Я так поспішала, що навіть забула документи на будинок. Не думала, що затримаюсь у Полтаві. Вважала, що буду місяць-два - як у 2014. Я не уявляла, що буде така війна. Більше не за документи хвилювалась, а за котів, які залишились.
Перший час нам давали гуманітарну допомогу. І з Фонду Ріната Ахметова, і з інших фондів. А зараз немає.
Мій син захищає Україну. Воює на Куп'янському напрямку. Іноді до нас приїздить. Здебільшого спілкуємося по телефону.
Мене найбільше шокувало, що я в такому віці залишилася між небом і землею. Не знаю, як мені далі жити. Я не зможу залишатися весь час у родичів. Мене дуже хвилює, яке у мене буде життя. Я одна, без пари. Одна надія - на сина.
Мені дуже прикро, що я залишилась без свого будинку. Ми все життя там щось будували, туди всю душу вкладали. А тепер мені весь час здається, що я живу в гостях.
Молюсь Богу, щоб син залишився живим, щоб війна закінчилася, щоб Україна залишилася тою країною, якою вона була.
