Мажора Наталія, вчитель, Державний навчальний заклад «Херсонське вище професійне комерційне училище»

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний ранок 24 лютого 2022 року розбудили дзвінки близьких і рідних про початок повномасштабної війни. Звичайний ранок перетворився на початок довгого кошмару, який змінив все. Сирена, пронизливий крик, що розірвав тишу, стала провісником нещастя.

Мозок відмовлявся сприймати реальність, здавалося, що ось-ось я прокинуся і цього жахіття не буде… Світ, який здавався нам таким стабільним, раптово перетворився на хаос. 

У повітрі зависла смертельна небезпека. Люди метушилися, повсюди були довжелезні черги: в магазинах, аптеках, біля банкоматів, на АЗС. Та враз місто замовкло. Мертва тиша накрила його. Страх, холодний і всепоглинаючий, стискав груди. Здавалося, що весь світ застиг у очікуванні невідомої долі.

Коли перші вибухи розірвали тишу, я заціпеніла: що робити, куди тікати, де ховатися, як врятувати дитину?

Ми збирали речі на ходу, не знаючи, куди рухатимемось далі. Кожен погляд, кожне слово несли в собі прихований страх. 

Війна, що прийшла у наш дім, кардинально змінила життя кожного українця, проте для мешканців Херсона вона стала особливо виснажливим випробуванням. Окупація міста виявила не лише жахливі наслідки російської агресії, а й незламний дух українців.

Спільна біда об’єднала нас. Ми допомагали один одному, ділилися останнім. І хоча війна забрала наш спокій, натомість вказала на нові цінності: силу духу, єдність і незламну віру в перемогу.

Кожен день був схожий на вічність. Час ніби зупинився, а ми просто існували в цьому стані постійної тривоги. Кожен шум за вікном нагадував про небезпеку, що чатувала за стінами нашого дому. Але попри все, ми намагалися жити далі. Готували їжу, збиралися вечорами, щоб поділитися новинами та підтримати один одного.

Я пам'ятаю, як одного разу, під час повітряної тривоги, ми з сусідкою сиділи в темному підвалі і співали українські пісні. Голоси наші тремтіли, але в них лунала така сила і відчай, що здавалося, ніщо не зможе нас зламати. 

Два тижні ми жили у підвалі. Жадібно перечитували новини, дивилися телевізор, переглядали відео, де український  прикордонник вказує шлях російському кораблю, раділи, коли наші хлопці змогли відтіснити росіян за Антонівський міст, сміялися з повідомлень про циган, які вкрали танк, чи дідуся, який тягнув додому міномет зі словами: «У господарстві знадобиться»…  Всі хором співали Гімн України та під оспівували авторам пісні про «байрактар».  Розуміння того, що це все не закінчиться швидко, прийшло тоді, коли біля кінотеатру «Україна»  з’явилися БТРи, танки та інша техніка окупантів.

Саме тоді я зрозуміла, що ми не просто виживаємо, а боремося. Ми боремося за своє право жити вільно у своїй країні.

Жахіття продовжувалися. Кожен день приносив все нові і нові страждання. Ранок 9-го березня приніс ще одну неприємну новину: зателефонувала мама і сказала, що село повністю окуповане, «гостей» наїхало десь 20-30 чоловік на одного місцевого.

Пам’ятаю: всі навколо сплять, а я, затиснувши подушку зубами, щоб заглушити звук, кричу, бо мама в селі живе сама, і як далі все буде, я не знаю. День пройшов як у тумані. Таких днів було безліч.

Вранці наступного дня - нове випробування. Старшого брата мого чоловіка забили на смерть: розбризкана кров майже по всій квартирі… Ти не знаєш, куди телефонувати, що робити і як…. Коли нарешті вдалося зв’язатися зі слідчими, нам пояснили, що на місце злочину вони не приїдуть.

Під час поховання ми потрапили під обстріл і змушені були самі ховатися у викопаних могилах, аби врятувати своє життя. Цей страх супроводжує мене повсякчас.

Не менше жаху навіяла мені інша історія. Мама розповіла, що якось вона захотіла поговорити з двома молодими солдатами, прагнучи врозумити їх. Один з них виявився родом з Луганщини, з Шахтарська. Мати сказала, що має там родичів — Царанюків. Солдат ошелешено відповів, що Петро — це його дід, Василина — баба, а Роман — батько. Мати показала йому старе фото з його дитячих років, і він зрозумів: вона — дійсно його тітка.

Після цієї зустрічі їх мали перевести, але місце їх дислокації накрили наші війська. Що з ним сталося далі — невідомо.

Минуло два роки, а я досі не можу збагнути, як так сталося, що мій брат прийшов до мене зі зброєю в руках, як окупант, вбивати, а не як близька людина.

31 травня 2022 року окупанти повністю вимкнули український зв’язок та інтернет у Херсоні, місто опинилося у вакуумі, відрізаним від світу.

Життя вкотре зупинилося. Зашморг на шиї стискувався. 

Серпень видався досить жарким місяцем. Повним ходом велися бойові дії. Було багато прильотів по окупантах, і вони вже почали «нервувати», хоча продовжували готуватися до  референдуму. Саме цього місяця я вперше побачила маму, яка змогла якимось дивом приїхати в Херсон. Це були і сльози, і хвилювання, і міцні обійми…

А вже зовсім скоро у вересні вона приїде пораненою, бо потрапила під обстріл. Потім було лікування. Але тепер мені спокійніше, адже вона поруч… 

На початку листопада, дивлячись на те, як «закручують гайки» окупанти, скрізь наганяючи смуту з евакуацією, іноді з’являлося почуття паніки навіть у мене, хоча я була впевнена, що довго в окупації ми не будемо.  Якось йду по вулиці, на душі так кепсько і сумно, піднімаю очі і бачу напис на інтерактивному екрані над аптекою: «Вірте в дива, все буде добре. Фарма Україна».

Такого радісного щему я вже давно не відчувала. 

11.11.2022 з вулиці почали доноситися різні затяжні сигнали автомобілів, нічого не зрозуміли…  Коли ми побачили автомобілі з українським прапором, то довго не повірили в це. Закрадалася думка, що рашисти знову щось «мутять». І тільки коли на перехресті біля мого будинку зупинилася фура з написом «АТБ» вся в гірляндах, як машина з реклами, і хлопці почали зривати й палити плакати «росія здєсь навсєгда», ми усвідомили, що ми вільні…

Ми вижили, вистояли. Ми навчилися цінувати кожну мить, кожну зустріч з рідними та друзями. Попри всі жахіття окупації, ми не втратили своєї людяності.

Кожен акт доброти, кожен прояв солідарності ставав маленькою перемогою над страхом і відчаєм.

Ця війна змінила нас назавжди. Ми стали сильнішими, людянішими, навчилися цінувати те, що раніше здавалося звичайним. Ми зрозуміли ціну свободи і готові боротися за неї до останнього подиху. І хоча шлях до перемоги ще довгий і важкий, ми знаємо, що разом зможемо подолати будь-які випробування.

Херсон вистояв. Ми вистояли. Ми продовжуємо боротися, бо віримо в нашу Перемогу, в наше світле майбутнє на вільній українській землі.