Оксані Вікторівні вдалося виїхати з Маріуполя, а її батько загинув. Вона не знає, за яких обставин він отримав у дорозі черепно-мозкову травму, від якої помер, бо вибиралися вони з міста не разом

Мені 39 років. Я мешкала у Маріуполі, у мікрорайоні Східний. Розлучена, жила окремо від батьків.  

Зі Східного я поїхала 24 лютого, бо район вже зранку почали обстрілювати. До 1 березня була в центрі міста, потім пішла в підвал до залізничного вокзалу, а до 5 квітня перебувала в бомбосховищі у школі мистецтв.

Обстріли відбувалися 24/7. Кружляли літаки, вони могли скинути бомби куди завгодно. Я бачила, як 16 березня скинули бомбу на драмтеатр і почалася пожежа.  

Коли я вийшла з підвалу 5 березня, місто ще було, а 2 квітня його вже не стало – залишилися лише руїни. Тоді я розуміла, що потрібно якось виїжджати. Спочатку у сховищі нас було 270 осіб, після 20 березня стало 60, а під кінець лишилося 20. Добре, що не проходили фільтрацію. Знайшли волонтерів, які вивезли нас у Бердянськ, а потім – у Запоріжжя. І на кожному блокпості окупанти жартували: «Заборонене сало везете?». А нам після життя в бомбосховищі було якось не до жартів.

Шокувало те, що мертві люди лежали на вулиці. Собаки відгризали їм руки й ноги.

Загиблих просто складали в купи. Навіть незрозуміло було, заберуть їх, чи ні. І, звичайно, шокував вигляд міста. Колись воно було квітуче, а тепер від нього нічого не залишилося. 

Поки сиділи в підвалі, згадували різноманітні ігри з дітьми, якісь повсякденні дрібниці. Запам’яталося, як усі допомагали одне одному. Це було приємно.

11 травня в Бердянську загинув мій батько під час спроби вибратися з Маріуполя. Мені просто зателефонували й сказали, що в нього черепно-мозкова травма, і попросили дозволу на операцію. Звичайно, я погодилася. А потім дізналася, що він помер. Що, коли і де з ним трапилося, я, напевно, вже ніколи не дізнаюся.

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна перемогою України і щоб усі окуповані території були повернуті.