Едуард Гафуров, 1 курс

Відокремлений структурний підрозділ "Березівське вище професійне училище Національного університету "Одеська політехніка"

Викладач, що надихнув на написання есе: Салада Анна Сергіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

«Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю»
Еріх Марія Ремарк

24 лютого 2022 року – дата, яка назавжди врізалася в пам'ять мільйонів людей. Цього дня світ змінився для кожного українця. Прожити тисячу днів в умовах війни – це випробування на міцність духу, здатність не лише вижити, але й зберегти віру в майбутнє. Кожен день для нас, як битва, не лише на фронті, але й у власних серцях.

Війна торкнулася кожного, але кожен переживав її по-своєму. Більшість часу я провів вдома, слухаючи новини, від яких стигла кров у жилах. Ракетні удари, зруйновані будинки, тисячі життів, обірваних в одну мить. Ці історії були повсюди – з кожного новинного випуску, з кожної розмови. Війна розривала Україну на частини, в тому числі й мою родину. Наші хоробрі солдати, наче титани стародавності, зупинили колону російських військ у маленькому містечку неподалік від нас. Це було диво, яке врятувало наше життя, але кожного дня я відчував, що дива не можуть тривати вічно.

Мій батько пішов добровольцем на фронт у липні 2024 року. Його рішення було для мене як грім серед ясного неба, хоча я завжди знав, що він готовий пожертвувати всім заради нашої країни.

Я пам’ятаю той день, коли ми розлучалися. Його сильні руки міцно обіймали мене, хоча в очах виднілися  ледь помітні сльози. Вій йшов, залишаючи мене з відчуттям гордості і одночасно страху за його життя.  «Все буде добре», – це були його останні слова перед від’їздом. Вони лунали в моїй голові ще довго, особливо вночі, коли приходило відчуття самотності.

Мій дядько, ще один доброволець, що відправився на війну на самому її початку. Фактично, майже всі чоловіки нашого роду зараз воюють на фронті. Двоє з них, мої родичі, віддали своє  життя в цій війні. Втрата близьких – це не просто трагедія, це випробування, яке залишає глибокі душевні рани. Пам’ятаю, як  після звістки про їхню загибель  довго сидів у темряві, дивлячись у стелю, і думав про те, наскільки життя може бути крихким. Вони були для мене прикладом мужності і сили духу, і тепер їх більше немає. Ця втрата назавжди залишила слід у моєму серці, ставши ще одним болісним уроком війни.

Рідна сестра, що живе в Одесі, стала свідком жаху, коли ракета впала всього в декількасот  метрах від неї.

Я пам’ятаю її тремтячий голос по телефону: «Я чула цей гул, цей момент, коли повітря стискається, а потім – вибух». Ці слова відлунювали в моїй голові, змушуючи замислитися над тим, наскільки випадковою є наша доля. Війна – це не лише зіткнення армій, але й перевірка людяності на міцність.

І все ж, попри цей невщухаючий жах, я розумію, що не можу дозволити війні поглинути мене повністю. Так, я не стою на передовій, не тримаю зброю в руках, але я можу впливати на одну битву - ту що відбувається всередині мене. Щодня, незважаючи на гуркіт ракет у далині і тишу страху навколо, я знаходжу сили ставати кращим. Це не втеча від реальності, а усвідомлений опір її. Якщо я не можу змінити хід війни, я можу змінити себе.

У спорті я досягаю  великих успіхів. Кожен тренувальний день є для мене як бій з власними страхами, сумнівами і болем.

Кожного разу, коли я починаю займатися, переді мною стоять образи людей, які йшли на фронт. Вони воювали за свободу країни, а я борюся за свободу власного духу. З кожним новим тренуванням я стаю сильнішим не лише фізично, але й морально. Закінчуючи школу, я розумів, що навіть у хаосі навколо мене я зобов’язаний будувати своє майбутнє. Освіта стала для мене зброєю, такою ж потужною, як і будь-яке військове спорядження.

Окрім цього, я знайшов пристрасть до перукарського мистецтва. Хто б міг подумати, що під час війни я знайду вміння, яке дарує людям впевненість і показує, що навіть у найтемніші дні зовнішній вигляд може стати проявом внутрішньої сили. Це заняття стало для мене віддушиною, способом виразити свою креативність і показати, що краса може існувати навіть серед руїн. 

 Зустріти дівчину своєї мрії під час війни здавалося чимось нереальним, але і це сталося. У часи, коли майбутнє здавалось непевним, її підтримка і любов стали для мене опорою. Разом ми дивимося в майбутнє, не боячись того, що воно може бути не таким, яким ми його собі уявляємо. Ми знаємо, що маємо один одного, і цього достатньо, щоб подолати будь-які труднощі. 

Тисяча днів війни навчили мене багатьом речам. Я зрозумів, що справжня сила – це  не лише здатність боротися з ворогом, але й зберігати людяність, коли світ навколо руйнується.

Ці дні навчили мене цінувати кожну хвилину життя, кожну мить тиші, кожен день, коли сонце сходить над горизонтом. Я чітко бачу своє майбутнє – не як щось невизначене, а як результат тих зусиль, які я прикладаю щодня. Війна не змусить мене відступити від моїх цілей, не змусить здатися. Я продовжую йти вперед, знаючи, що, попри всі труднощі, мій шлях – це мій вибір, і я готовий боротися за нього до кінця.