"Мир – Україні, щастя – родині!"

Кулакевич Вероніка Романівна, 15 років, 9 клас, Маслівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчитель української мови П’ясецька Вікторія Іванівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Чую від мами солодке, ласкаве Добраніч.

Я в своїй затишній кімнаті, за дверима ще чую тиху розмову і сміх батьків, під теплою ковдрою відчуваю себе захищеною і спокійною. Я мирно засинаю у своєму ліжку.

Ранок… Відчувається якась тривога, всі занепокоєні, нічого не зрозуміло. В батьків на обличчі бачу страх, їхні очі перелякані. Я ніколи їх ще такими не бачила. Що трапилось?.. Ранкові новини сповіщали про початок війни, наступ російських військ на територію України, приліт ворожої авіації. Це що, сон? Ми всі завмерли перед екраном з жахом сприймаючи всю інформацію яку сповіщали в новинах. З кожною годиною збільшувалось нервове напруження, панічний стан не минав і почав з’являтися мандраж який важко було контролювати.

Кількість українських громадян постраждалих від російського наступу збільшувалась, зруйновані будинки, розбиті мости та дороги, розстріляні автівки з мирними людьми та дітьми які намагались врятувати своє життя. Мені не давали спокою думки, які безкінечним потоком лізли в голову.

Батьки прийняли рішення бути вдома. Тато з бабусею почали облаштовувати укриття дотримуючись відповідних рекомендацій. Мама почала пояснювати що нам робити у разі не зрозумілих нам звуків чи вибухів, як себе поводити і куди ховатись. Цього дня тато і дідусь записались до територіальної оборони, і від цього було ще страшніше, адже я зрозуміла що крім мами і бабусі нас нікому захистити. Я хвилювалась за своє життя і життя рідних.

24 лютого я ніколи не забуду. Цей день тігся надзвичайно довго. Такого страху я ще ніколи не відчувала і не знала як впоратися зі своїм хвилюванням і думками. Братикам було спокійніше, вони ще маленькі і не розуміли яке страхіття діється навколо. Цієї ночі і в наступні дні ми спали в укритті на матрацах, які лежали на підлозі, ми були тепло одягнені. Чули як в небі гуде авіація, прислухались до кожного звуку.

З кожним днем стан моєї родини погіршувався, всі були пригнічені. Я застудилась і сильно боліла спина. Тато і дідусь щодня по черзі чергували на блок постах, з ними були і інші чоловіки – добровольці які стали на захист ( в оборону ) нашого села. Вони виготовляли коктейлі Молотова, облаштовували укриття на блок постах і робили з заліза протитанкові їжаки.

З початком повномасштабної війни моє життя кардинально не змінилось, але обставини внесли свої корективи. Я з родиною проживаю вдома, навчаюсь у школі, допомагаю рідним, займаюсь улюбленою справою, навчаюсь гри на саксофоні. Приймала участь в Всеукраїнському фестивалі – конкурсі «Мир – Україні, щастя – родині!», де отримала диплом лауреата першого ступеня. Я з мамою, бабусею і молодшими братиками ходимо до волонтерського центру де допомагаємо плести захисні сітки. Вдома готуємо смаколики для наших воїнів і передаємо через волонтерів на передову, допомагаємо сільськогосподарською продукцією.

Ту інформацію яку я отримую, ті жахіття російсько-української війни які я чую і бачу на її окупованих територіях не можливо не засуджувати і сприймати спокійно. Ненавиджу цих вбивць, які влаштували геноцид українського народу, знищують нашу націю, руйнують пам’ятники культури, людські домівки, нашу Батьківщину.

Я вірю що Україна вистоїть, переможе й відновиться. Я хочу щоб настав мир і спокій. Я молюсь за нашу Україну і наших захисників. Для мене мир-коли щасливі люди в себе вдома, на своїй землі, коли поруч вся родина, живі батьки, усміхнені діти, оселя наповнена радістю й теплом, а на столі пахне смачними пирогами. Коли ти зустрічаєш живих і здорових друзів та сусідів бо вони повернулись додому. Мир-це коли в небі світить сонечко і літають птахи, а не ракети, на вулиці чути спів птахів, а не вибухи і крики. Я вірю, Ми переможемо!