Бовтрук Ольга, 16 років, 11 клас, Опорний заклад освіти "Загальцівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Урекіна Катерина Валерівна.

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна будь-коли, й будь-де, несла лише горе, розпач й пекельний біль, який назавжди закарбується в серцях людей. З самого початку я не вірила, як і більшість моїх однолітків й друзів. Зараз я з сумом згадую як, буквально за пару днів до повномасштабного вторгнення, ми сміялись як завжди, говорили про щось. А вже через декілька днів розпочались вбивства, руйнації… “апофеоз” людської жорстокості й егоїзму.

Я довго не могла усвідомити, що сталось, що відбувається. В моїй голові не вкладалось як таке взагалі можливо, це було поза моїх моральних цінностей, поза здорового розуму. Потім почались переживання, тривога. Майже одразу я чула вибухи, було страшно, й водночас дивно, бо на щастя ніколи до цього я не чула подібного. Не вуха обливались кров’ю а душа, я боялась за свою сім’ю, за друзів, котрі були далеко від мене й я не мала жодного зв’язку з ними.

Також я й зараз думаю про те, що я сиджу в неушкодженому домі, й ні я ні моя родина на щастя не постраждали. Але усвідомлення того, що хтось так й не прокинувся, чийсь страх назавжди застиг на обличчі, а хтось героїчно загинув на полі бою. Вони любили, раділи, мріяли, будували плани на життя й в одну секунду це все безжалісно відібрали. Без абсолютної на то причини.

І я не один раз малювала з думкою про те, що саме цей малюнок може бути останнім. Саме тоді я відчула справжнісінький страх, ти не знаєш, що станеться через секунду, лежачи на підлозі, коли чуєш вибухи, й час замирає. Все перевернулось з ніг на голову, після окупації ворожими військами, й припинення частих вибухів, я боялась звичайних, буденних гучних звуків. А хтось й досі чує їх. Мені невимовно болить за цих людей, й завжди болітиме, ніколи не пробачу те що робили й роблять ці бездушні іроди…

Як же хочеться миру, злагоди. Хочеться, щоб наступні покоління пам’ятали, але ніколи не відчували це на собі. Щоб вони зробили висновки й виставили перед собою правильні пріоритети, й ніколи не називали вбивць братами. Мир- це відчуття спокою, впевненість у завтрашньому дні. Де б ти не був, твоє серце спокійне, ти, твої близькі й рідні в абсолютній безпеці це і є мир. Миру прагне кожна людина, якщо вона наділена мораллю, відчуттям сорому, якщо ця людина не корислива й для неї людське життя дорожче грошей. Якщо один порушить мир, то небезпека, війна торкнеться й тебе. Але деякі люди цього не розуміють, їм абсолютно зручно слухати «горе- вождя» не мати своєї думки, для них нормально бути стадом, й нормально руйнувати чиїсь життя й чийсь мир.

Напевне в росіян закладено в генах – руйнувати все, що мирне, все що краще ніж в них, стирати з лиця землі все що люди будували й наживали роками за нещасну купку грошей. Вони не такі як ми, в наших серцях живе мир й добро, а в них цей орган напевне відсутній.

Мир – це ми. Це ті герої які віддали свій останній подих для продовження нашого серцебиття. Вони завжди житимуть в наших серцях, їх не можливо забути. Герої не вмирають, вони створюють мир в країні й в наших душах.

Я не розумію, чому до цього ми не помічали рідної, багатої культури, чому користувались й збагачували гидке, брехливе російське. Наша мова, нею можна говорити про все, й як чуттєво, як щиро, ніяка мова не сповнена такої історії, таких почуттів, такого болю й такої надії. Вони думали, що зруйнують нас, знищать, вирвуть з корінням, але ми ще більше об’єднались. Я неймовірно радію, коли бачу молодих людей, котрі творять, створюють, говорять українською й про Україну, людей які пишаються тим, що вони українці. Й я пишаюсь тим що я українка, я хочу творити українською, звеличувати й прославляти Україну.