Я з Гуляйполя. Мені 60 років. Ми зараз переїхали в Запоріжжя, кинули наші будинки. Сина хату розбило. Нас бомбили так, що неможливо було там сидіти - довелося тікати.

Труднощі взагалі були. Пенсія тільки у чоловіка, а в мене нічого немає. Дякуємо за те, що грошову допомогу ВПО отримуємо. У нас немає зовсім нічого - все залишилося там. Все кинули і виїхали.

Останній день, коли ми там були, по нас так гатили, що я думала: це - кінець.

Ми зателефонували до мера, і він сказав, що є автобуси і можна виїжджати. Я виїхала перша, потім - чоловік з батьками. Ми довго їхали. Я бігла від війни до своїх дітей у Запоріжжя: тут дочка моя і онук.

Поки у нас є що їсти. Звісно фінансово важко, а коли ще вдома були, то не було ні світла, ні води. Там немає нічого, все розбили. Я плачу - і все. У мене кричить душа. Наше місто розбите, весь урожай спалили, все розбомбили.

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Я вірю, і вся моя сім’я вірить, що ми переможемо. А коли війна закінчиться - навіть не знаю.