Наталія, 16 років, 2 курс, Таращанський ТЕПФК241 група,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Наталія

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Кожна людина з нетерпінням чекає своє день народження, свій особливий день, коли ти занурюється у любов та турботу близьких. Для мене цей день мав бути двадцять шостого лютого, але,лише за два дні до цього, світ сколихнула новина про наступ російських військ на територію України. Коли о шостій ранку мене розбудив телефонний дзвінок подруги, моєму здивування не було меж, вона і прокинутися о шостій ранку, але коли підняла слухавку здивування як рукою зняло. Сонна я слухала її швидкий, стурбований голос і ніяк не могла усвідомити всю серйозність ситуації.

Для мене цей ранок мав розпочатися з купівлі сукні на свята, замовлення торта з чудернацьким написом на ньому, але аж ніяк не з новини про початок війни. Лише через хвилин двадцять після розмови з подругою та перегляду новин я усвідомила всю ситуацію. Перші емоції: страх, тривога, паніка. Молодша сестра, яка спить від мене на відстані однієї руки, весь цей час була зі мною, все бачила і чула. Ми одразу розбудили бабусю та зателефонували до мами та отчима, які живуть окремо. За цей час з роботи додому повернувся тато, його реакція на нашу паніку була негативною, він лише запевнив нас, що все буде добре і сам ніяк не реагував на ситуацію.

Весь той день пройшов ніби в тумані. Ми вистояли велику чергу за продуктами, зібрали тривожну валізу, заклеїли вікна, підготували погріб для можливих тривог, але здавалося ніби це все не по-справжньому, ніби це робимо не ми. Ввечері я зателефонувала до хрещеного тата, він у мене один залишився, і його забрали воювати у першу чергу, адже він довгий час служив. Хрещений тато наказував не ігнорувати сигнали повітряних тривог та слідкувати за новинами, а він, по змозі, буде телефонувати. Перші пару днів через стрес та тривогу я майже не спала.

Я була переконана, що небезпека існує для всіх областей України, навіть маленькі села можуть потрапити під удар, але тато не розділяв мою думку. Він вважав, що паніка даремна і небезпека чатує лише на великі міста, а ми можемо спокійно спати в теплому будинку. Та мене в цьому переконати він не зміг.

Безліч новин про те, як ракети влучили в маленькі села без воєнної структури взагалі не давали спокою. В такому стані ми прожили кілька місяців, кожного ранку тривожно читаючи новини, а потім розпочався вересень і навчання. Метушня у коледжі, швидкий темп навчання та сесія трішки відволікали від жахливих новин, лише часті повітряні тривоги та години, проведені у підвалі, змушували серце знову здригатися від страху.

Ми провчилися лише один повний місяць і ось знову ми на дистанційному. Зараз я вдома, в теплому будинку пишу есе на тему війни і збагнула, що я знову з нетерпінням чекаю своє день народження і воно скоро настане, але разом з тим приходить усвідомлення, що війна до того часу вже триватиме рік! Звісно я і кожен українець має надію, що весь цей жах закінчиться раніше, всі ми хочемо миру та спокійного життя. Тепер кожен українець розуміє важливість та цінність миру. Для нас зараз мир- це спокійне життя поруч із своєю родиною в своєму домі, в своїй країні.