Довгопол Наталія, 16 років, 2 курс, Таращанський ТЕПФК241 група,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Тарасенко Наталія Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Кожна людина з нетерпінням чекає своє день народження, свій особливий день, коли ти занурюється у любов та турботу близьких. Для мене цей день мав бути двадцять шостого лютого, але ,лише за два дні до цього, світ сколихнула новина про наступ російських військ на територію України. Коли о шостій ранку мене розбудив телефонний дзвінок подруги, моєму здивування не було меж, вона і прокинутися о шостій ранку, але коли підняла слухавку здивування як рукою зняло. Сонна я слухала її швидкий, стурбований голос і ніяк не могла усвідомити всю серйозність ситуації.

Для мене цей ранок мав розпочатися з купівлі сукні на свята, замовлення торта з чудернацьким написом на ньому, але аж ніяк не з новини про початок війни. Лише через хвилин двадцять після розмови з подругою та перегляду новин я усвідомила всю ситуацію. Перші емоції: страх, тривога, паніка. Молодша сестра, яка спить від мене на відстані однієї руки, весь цей час була зі мною, все бачила і чула. Ми одразу розбудили бабусю та зателефонували до мами та отчима, які живуть окремо. За цей час з роботи додому повернувся тато, його реакція на нашу паніку була негативною, він лише запевнив нас , що все буде добре і сам ніяк не реагував на ситуацію.

Весь той день пройшов ніби в тумані. Ми вистояли велику чергу за продуктами, зібрали тривожну валізу, заклеїли вікна, підготували погріб для можливих тривог, але здавалося ніби це все не по-справжньому, ніби це робимо не ми. Ввечері я зателефонувала до хрещеного тата, він у мене один залишився, і його забрали воювати у першу чергу, адже він довгий час служив. Хрещений тато наказував не ігнорувати сигнали повітряних тривог та слідкувати за новинами, а він, по змозі, буде телефонувати. Перші пару днів через стрес та тривогу я майже не спала.

Я була переконана, що небезпека існує для всіх областей України, навіть маленькі села можуть потрапити під удар, але тато не розділяв мою думку. Він вважав, що паніка даремна і небезпека чатує лише на великі міста, а ми можемо спокійно спати в теплому будинку. Та мене в цьому переконати він не зміг.

Безліч новин про те, як ракети влучили в маленькі села без воєнної структури взагалі не давали спокою. В такому стані ми прожили кілька місяців, кожного ранку тривожно читаючи новини, а потім розпочався вересень і навчання. Метушня у коледжі, швидкий темп навчання та сесія трішки відволікали від жахливих новин, лише часті повітряні тривоги та години, проведені у підвалі, змушували серце знову здригатися від страху.

Ми провчилися лише один повний місяць і ось знову ми на дистанційному. Зараз я вдома, в теплому будинку пишу есе на тему війни і збагнула, що я знову з нетерпінням чекаю своє день народження і воно скоро настане, але разом з тим приходить усвідомлення, що війна до того часу вже триватиме рік! Звісно я і кожен українець має надію, що весь цей жах закінчиться раніше, всі ми хочемо миру та спокійного життя. Тепер кожен українець розуміє важливість та цінність миру. Для нас зараз мир- це спокійне життя поруч із своєю родиною в своєму домі, в своїй країні.