"Ми вмістили все своє життя у маленький пакунок"

Остапко Діана Валентинівна, 16 років, село Петрівське Волноваського району Донецької області

Війна... Скільки болю, страху і втрат, стоїть за цим страшним словом.

Щорічно дев’ятого травня, ми вшановували пам’ять загиблих у тій страшній війні 1939-1945 років, раділи нашій перемозі, несли квіти до братських могил та меморіальних дошок, співали тематичні пісні, від яких сироти виступали по шкірі та мимоволі наверталися сльози. Майже напам’ять знаємо розповіді прабабусь та прадідів про ту жахливу війну, але ніколи навіть подумати не могли, що нам судилося пережити: те саме, що й нашим предкам. Чули багато, але весь жах цього страшного слова зрозуміли рано вранці двадцять четвертого лютого, коли прокинулися під моторошні, незрозумілі та незнайомі звуки вибухів. Мороз йшов по шкірі. Це відчуття неможливо описати: шалений страх, нерозуміння того, що відбувається і що робити, куди бігти і де ховатися.

Це було жахливо! Зима... Мороз...Хвороби...Ракети літають над головою!

Я родом із села Петрівське Волноваського району Донецької області. Це велике, мальовниче село, поблизу міста Волноваха, тому всі жахи війни я відчула з першого ж дня, коли почали бомбити місто. Наша сім’я - це мама, тато і я. Тато працював охоронцем, мама була приватним підприємцем, мала власний магазин. Мамина сестра з чоловіком та маленькою дитиною жили у Волновасі.

Того ж дня дідусь з бабусею забрали їх в наше село, де вони всі разом сиділи у підвалі. У нас вдома не було гарного сховища і ми вимушені були жити у маминого брата. Підвал був дуже маленький і ми ледве там поміщалися. Грілися обігрівачем до березня, доки не зникло світло та зв’язок.

Далі стало ще гірше: грітися було нічим, всі захворіли, навіть маленький Єгор, який також сидів у холодному підвалі. На фоні захворювання жар у всіх був надзвичайно високим. Ліків було ніде взяти: ділили останні, що в кого було на всіх.

На початку березня наше село повністю було заповнене нашими військовими. Вони говорили місцевим, щоб тікали кудись, бо вже тої ночі там буде жах. Ми дуже швидко зібралися. Маючи велику родину та обмеження у транспорті, ми не мали змоги взяти з собою речі. Вісім чоловік у машині, маленька сумка – так ми вмістили все своє життя у маленький пакунок. Все залишилось там – все, що наживали роками. Звісно було шкода все майно, але особливо було тяжко залишати домашніх улюбленців, худобу, бо дивилися їм у вічі і розуміли, що покидаємо їх на вірну загибель.

Того ж дня ми доїхали до міста Селідово, де нас прихистили, накормили та відігріли. У місцевому дитячому садку і дозволили переночувати. Вранці ми знову вирушили в дорогу. Чесно кажучи, ніхто навіть не розумів, куди ми їдемо, але згадували слова військових, які радили нам їхати до Дніпра.

Так ми опинилися в місті Павлоград, де нас поселили в медичному гуртожитку. До нас дійшли чутки з рідного краю, що в будинок мого дядька, де ми ховалися від обстрілів, потрапив снаряд і в селі є загиблі. Ще через кілька днів ми отримали звістку, що наше село окуповане. Було неймовірно шкода всього, що там залишилося і ми вирішили повернутися до рідної домівки хоча б для того, щоб забрати найцінніше і визначитися, що робити далі. Російські загарбники не дали нам цього зробити. Коли ми майже доїхали, залишилося якихось тридцять кілометрів, по нам відкрили вогонь. Окупанти стріляли з лісопосадки. В результаті обстрілу загинула моя рідненька бабуся. Її жорстоко вбили, не дивлячись на написи «діти» та білі ганчірки на автомобілі. Сімнадцяте березня стало найстрашнішим днем для нас з початку війни. Ми знову тікали від куль...

Декілька днів ми прожили у селищі Іскра, де нам надали тимчасовий притулок. Потім нам порадили село Нововоскресенівка Дніпропетровської області, нібито там є житлові будинки, і люди готові їх надати для проживання. Ось так ми і опинилися у Нововоскресенівці. Тут надзвичайно добрі та чуйні люди. Кожен ділився чим міг. Староста села також підтримує та допомагає. Але проблем також немало: треба наживати все з нуля, з навчанням складно, так як інтернет поганий і проблеми з телефоном. Він у нас один на трьох - у мами з татом зламався.

А загалом мені подобається навчатися у Великоолександрівському ліцеї, де я закінчувала десятий клас, а зараз навчаюсь в одинадцятому. Тут дуже гарні вчителі та й з однокласниками я відразу знайшла спільну мову. Звісно я дуже сумую за своїми однокласниками, з якими провчилася десять років та вчителями, які стали рідними. На жаль на цьому наші біди не закінчилися.

У червні померла моя друга бабуся від сердечного нападу. Ось так за цей час я втратила двох бабусь, а батьки мам. Одну бабусю вбили російські окупанти, а в іншої серце не витримало всіх цих жахів війни. За кілька тижнів ми дізналися, що дідуся та наші будинки постраждали від обстрілів і влучань ракет…

Наше село до сьогодні знаходиться в «сірій зоні» та окупації. Стільки зруйнованих будинків та людських життів! Серце крається, коли я згадую рідну домівку та друзів. Але я живу надією, що моє село звільнять і я знову пройду рідними вулицями і зустрінусь зі своїми друзями. Страшне слово «війна» - лише п’ять букв, але безліч зруйнованих людських життів.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/