"Ми не знали, що буде з нами"

Логіна Валерія, 15 років, 9-Б клас, Бучанський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Смаляна Юлія Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

«Війна»… Від цього слова аж тіло починає тремтіти, коли згадую початок. 24 лютого… Все як у тумані: ти прокидаєшся не від материнської теплої руки, а від метушні в будинку, батьки збирають найважливіші речі. Я не розуміла, що відбувається, поки не почула перший вибух. Моє серце ніби сильно стиснулося і завмерло на декілька секунд. «Невже це справжня війна? Сльози, втрата рідних- все це реально? Чому не можна повернути час?» Моя душа вірила до останнього, не покидала надію на краще, що все закінчиться, зупиниться зараз, але мозок розумів і усвідомлював, що це довготривала війна.

Найперше я зрозуміла те, що всі переживають тільки за себе, свою родину. Ті люди, яких я вважала близькими, відвернулися від мене в тяжку хвилину життя. Правду кажуть, що справжній товариш пізнається в біді.

Тато повинен був проїхати дорогу на відкритій місцевості, я сиділа з мамою позаду, сильно стиснувши її руки. Хвилювання переповнювало мене. У ці хвилини я тільки молилася, я просила Господа милосердного не забирати наші життя. Я не хотіла відчути темряву і холод, не бажала бачити згасаючі серця моїх рідних. Цей шлях здавався мені нескінченним. Тоді враз стало так тихо, ніби затишшя перед бурею, і cправді, як тільки ми пройшли блок-пост і побачили наших захисників, почалася знову запекла боротьба.

Я і моя родина в цей день переоцінили все. Коли ми виїхали на безпечну дорогу - зрозуміли, що повинні жити і боротися до кінця, що наш життєвий шлях продовжується. У цей день ми ніби знову народилися, наші серця почали битися в новому ритмі, з повною надією на кращі часи.

Після початку повномасштабної війни життя моєї родини і моє змінилося. Всі події, які відбулися з нами, дуже вплинули на нас як психологічно, так і фізично. Переїзд в інше місто, проживання з майже незнайомими для нас людьми, перехід в іншу школу та знайомство з новими однокласниками. Я була виснажена морально. Батьки були в роздумах: що робити далі?, чим займатися?, яким чином заробити кошти на їжу? Щодня ми не жили, а проживали.. і чекали. Чекали новин, дзвінків друзів, звільнення рідного міста, чекали повернення.

Раніше слово «мир» для мене було дуже простим у значенні. Я асоціювала його з дружбою, але з якою? Ми миримося, щоб перестати сваритися і почати все з чистого листа, чи навпаки накопичуємо образи, щоб в потрібний момент сказати все. Цікаве питання? А чи є сенс в заключенні миру, якщо ти розумієш що це не надовго. Визнати себе винним в проблемі, сварці - можна. Кажуть, треба бути розумнішим, промовчати або поступитись, піти першим на компроміс. Але навіщо? Навіщо така недовготривала дружба? Невже я не зможу без неї? Моя думка дуже проста: немає сенсу  заключати мир, якщо в голові одна лиш помста, краще розірвати відносини, поки не пізно.

Війна розділила життя на «до» і «після», показала справжнє обличчя друзів, дала змогу зрозуміти, що образи та помста руйнують тебе зсередини. А найголовніше - це цінність життя.