Хамула Ростислав, 15 років, студент ДПТНЗ «Дніпровський центр професійної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Орлова Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок, 24 лютого...Запашний чай та смачний омлет. Один знайомий колись сказав: «Як почнеш свій день-таким він і буде». Мені дуже сподобався цей вислів, тепер це мій рецепт успішного дня. Отож снідати я намагаюся повільно, насолоджуючись кожним шматочком, іноді примружуючи від задоволення очі. Ранкові страви завжди прикрашаю для апетиту, ну і звичайно заварюю ароматний чорний чай зі шматочками фруктів. Споглядання за танком чаїнок на янтарній сцені-ще те задоволення.

Мій ранковий ритуал перервала мама. Вона увірвалася в кухню зненацька, раптово, несподівано…

Війна почалася…Синочку, що ж воно буде? - мама стурбовано

Витерла мокрі від сліз очі. Вона була схожа на маленьку дівчинку, яка боїться темряви. Вся материнська постать говорила мені, що сказане не жарт.

Снідати вже не хотілося. Знаючи, що мама схильна до перебільшень, я пішов у кімнату до бабусі. Вона відрізнялася холодним спокоєм та розсудливістю. Маючи запальний характер, я не раз звертався до бабусі за влучною порадою. У такі хвилини наша берегиня роду, зберігаючи притаманну їй витримку, акцентувала увагу на основному, відділяючи емоції. Ставало спокійніше. Але не цього разу…Бабуся сиділа біля телевізора бліда, мов стіна. Слова були зайві. Я обійняв її, як у дитинстві вона обіймала мене, коли було страшно.

Далі почалося найжахливіше…Відключено воду та світло, смертельний гуркіт літаків над нашим будинком, безкінечні вибухи, колони ворожої військової техніки. Підвал. Темрява. Маленький вогник свічки. Воскові обличчя мами та бабусі.

Мелітополь, витримай, рідненький… Важко бачити безсилим, розстріляним, зраненим рідне місто. З дитинства воно надихало мене своєю красою, спокоєм та затишком. Тут я робив перші кроки під мирним небом, тут народжувалися плани на щасливе майбутнє. Тут буяли соковиті черешні, якими смакувала уся Україна і не тільки. Моє місто…Чисте, світле, людяне, після тої ночі було порожнім. Ніби разом з мріями та надіями вимерли й всі його мешканці… На вулицях ані живої душечки. Моторошно… У повітрі відчувалася лише присутність великої кількості душ безвинно вбитих Героїв. Вони дуже голосно мовчали, споглядаючи на нас з сірих дощових хмар, які невпинно лили сльози на сиру землю. Невідомість…

У голові промайнула думка: « Нам треба жити…Жити заради тих, хто поклав свої голови задля Перемоги та Миру. Ми не маємо права опускати руки, занадто висока ціна… Ми повинні мріяти, планувати, відбудовувати на зло ворогам, на радість цвіту української нації». І почалася боротьба за життя.

По нашому селищі пройшла колона військової техніки «визволителів». Непрохані гості важно прогулювалися, човгаючи своїми брудними чоботами по нещодавно викладеній новенькій бруківці. Життя під прицілом…Ти завжди на мушці…Ти не знаєш, що у них у голові. З появою «визволителів» життя обмежилося маршрутом: вибігти живим за їжею-прибігти живим додому. Нашого сусіда ув’язнили через те, що він захищав свою національну приналежність. Він голосно викрикував: «Я-українець! У-кра-їнець».

- Але ж ми на своїй землі…Це наша Україна…Чому ми мусимо жити під чужими прапорами?-голосила мама. Мені важко було спостерігати душевний біль неньки. Було дуже страшно.

Через місяць мама не витримала емоційної напруги. Страх виявився сильнішим. Ми вирушили у напрямку міста Дніпра. Дорога була довгою та небезпечною. Ми як звірі у пастці намагалися вирватися на волю. Правду говорять, що для цілеспрямованої людини немає нічого неможливого… Крок за кроком ми віддалялися від нашої домівки, друзів, планів на майбутнє, нашого довоєнного щасливого життя. І нарешті ми почули заповітне «Слава Україні! Героям Слава!». Наші…Наші…Щастя та радість переповнювали нашу родину! Вперше за весь цей час я насолодився сніданком, під час якого у мене виникла мрія: відкрити ресторан української кухні, аби під мирним небом українці могли відпочивати після щоденного відновлення нашої країни.

Для мене Мир-це перемога незламного українського народу над беззаконням, жорстокістю, несправедливістю. Українці сумлінно роблять усе, заради нашої перемоги, кожний на своєму фронті!

Щиро вірю у нашу Перемогу!