Гончарова Ксенія, 15 років, учениця 9-Б класу ЗОШ 24, м. Бахмут

Вчитель, що надихнув на написання есе: Баришева Яна Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

“Від війни не можна чекати ніяких благ”- промовив якось-то римський письменник Вергілій. Ну і як можна з цим не погодитись? Війна - це біль, втрати, страждання, смерть. Хіба це можна назвати благом?

Ця війна пройшла гострим лезом по наших серцях, розколовши сім'ю ніби-то навпіл. Мої любі бабуся з дідусем, які виховували мене в любові й щирості з першого дня війни переконують нас, що весь цей жах во благо та спасіння, визволення.....!!!Як?!! Чому?!! Від чого???!!! За ЩО???!!!

За що мою родину позбавили дому? Чому ми вимушені шукати притулку на чужині! Від чого мене визволяють? Від змоги навчатися в рідній школі, мати стосунки з друзями, мріяти й втілювати свої мрії в життя? Ми мали все, щоб бути щасливими. Але нас позбавили цього.

Війна в нашій родині почалася в далекому 2014. В тому році все було якось незвично і тривожно для мене, ще досить малої дитини. В нашій квартирі довгий час проживало кілька родичів, інші перебралися жити до нашого міста. Я раділа від цього, а дорослі весь час про щось сперечалися, були засмучені, жінки часто плакали і всі чекали миру. Інколи я просиналась вночі на руках у батька, який кудись мене ніс, намагаючись сховати від вибухів. Випускний бал моєї старшої сестри відкладався, бо по вулицях їздила військова техніка, і були чутні взриви. В місті з’явилось багато військових зі зброєю, за вікнами нашого будинку постійно йшли колони важкого озброєння на фронт. Навіть в школі свято “Першого дзвоника” відкривали та вітали першокласників бойові командири. Наше місто ніби то перетворювалось в справжню фортецю.

Йшли роки.
Ми зовсім перестали їздити в гості до бабусі з дідусем у місто Іловайськ, бо його окупували. Зі своїми двоюрідними братами та сестрами я бачилась раз на рік. Бо нас розділили кордони. За межами доступності також залишились консультації лікарів в обласній лікарні, розважальні центри, поїздки до моря в Крим. Я не пам'ятаю коли в останній раз бачила феєрверк, або свято міста. Бо це все було заборонено поруч з лінією розмежування, де ми жили до лютого цього року.

Наша родина побудувала маленький будиночок в харківській області якомога далі від бойових дій з надією, що буде де жити у випадку ескалації конфлікту. Я мала можливість щасливо проводити там час на літніх канікулах та святах разом зі своїми рідними та друзями.

Старша сестра вступила до Київського університету та поселилась в Бучанському районі. Мені подобалось їздити до неї в гості і я мріяла навчатися в університетах Києва або Харкова.

Ми жили повноцінним життя: працювали, навчались, подорожували, будували плани на майбутнє, раділи як забудовується наше місто та квітне Україна.

Наприкінці лютого все частіше залунало слово війна. Батьки нібито завмерли поряд з телевізором, слідкуючи за стрічкою новин. В медіапросторі вибух – окуповану частину Донецької області країна-агресор визнає державою. Одна частина моєї родини переповнена радістю, іншу охопив жах. Я майже уявляла, як наша велика дружня сім’я тріщить і розколюється.

На світанку двадцять четвертого лютого наша рідна українська земля та дім здригнулися. Скрізь сон я чую телефонні розмови.

Сестра: «Мамо, Київ бомблять, навкруги нас пекло. Це війна! Що робити? Мені страшно!!!».

Бабуся з дідусем: «Все, що ви бачите – це фейк. Це ваші ж військові вас і бомблять, як нас протягом восьми років….»

Дядька з Московії: «Це не війна, це спецоперація. Це заради вас. Вас визволяють. Радійте».

З кожною новою розмовою я спостерігаю, як батьки викреслюють з телефонної книги та зі свого життя рідних та добре знайомих людей через їх переконання.

Батько командує збирати речі. Залишивши в минулому все, що так дороге серцю: свій Дім, Друзів, роботу, школу, місто, де народився і виріс,- ми Їдемо шукати безпечне місце. Ракетні обстріли женуть нас все далі і далі на захід. Відчуваємо жах та відчай, бо не знаходимо розуміння і підтримки в колі нашої великої родини. Ніби то вибуховою хвилею нас розкидало по різні сторони прірви.

Потім настав час розлучатися з найдорожчими: батьком, сестрою, моєю наймилішою собакою. Заради моєї безпеки та майбутнього ми з мамою вирушаємо в далеку Великобританію, покинувши палаючу країну на довгі місяці. Туга, сум і самотність - основні відчуття емігранта.

Але найтяжче втрачати рідних через війну і не мати можливості чимось допомогти. В результаті ворожого обстрілу загинула моя рідна тітка. А мій дідусь, залишається під постійними обстрілами, без світла, тепла та води. Наше рідне місто Бахмут з кожним днем все більше потрапляє у вогонь, руські окупанти намагаються стерти його з лиця землі, намагаються лишити нас можливості навчатися, працювати, та взагалі жити в нашому Бахмуті. Майже вся інфраструктура зруйнована, мій дім на половину розбомблений снарядами. Від моєї школи залишились лише теплі спогади та онлайн зв'язок з класом.

В далекій чужині з великою любов’ю і душевним трепетом згадую я те місце, де народилася, де промайнуло моє дитинство, «з материнською ласкою у затишній батьківській оселі», наше родинне вогнище, мою маленьку батьківщину, з якої починається людина, родина і вся наша велична й неповторна у світі країна – Україна.

Ця війна зруйнувала долі мільйонів українців, вбила тисячі мирних жителів, багато сімей зазнали нестерпних страждань та втрат. Але я маю надію та віру в українських військових. Вірю, що зовсім скоро пролунає Перемога, та нашу родину чекає світле майбутнє у відбудованій, квітучій Україні.