«Ми не дозволяли своїм дівчатам ходити за будинок, щоб не бачили вбитих людей»

Маріуполь – наше рідне місто, де у нас було все: дім, робота, школа. У нас все було добре, поки не прийшла війна. Це було страшно!

Чотири тижні ми прожили в повній ізоляції, без світла, води, газу. Їжу готували у дворі на вогнищі. Дуже дошкуляв холод, у промерзлій вогкій постілі було неможливо спати. Та й вкластися не встигали: тільки заходиш в дім, одразу починається стрілянина, летить авіація – треба ховатись у погріб… Натерпілись і побачили стільки страху і горя, що довго розповідати.

Найгірше те, що весь цей жах пережили і наші доньки, одній з яких десять років, іншій – сім. Зачувши авіацію, ми кричали до них, щоб падали на підлогу. Не дозволяли їм виходити за територію будинку, щоб не бачили трупів. Але все одно у дітей з’явились психологічні проблеми.

Виїхали з міста ми якось дуже спонтанно, коли вже неділю били по нашій вулиці. Сусідський будинок за три метри від нас уже зруйнували, а до нас у дах прилетів снаряд, повилітали деякі вікна. Стріляли так щільно, що ми не могли вже вийти з льоху, щоб приготувати їжу. От тоді і вирішили переїхати до бабусі в Іллічівський район, хоча навіть не знали, що там на той час коїлось.

Під обстрілами виїхали до Драмтеатру. Там було багато людей і колона машин. Як з’ясувалось, всі вони планували прориватися з міста.

Ми поїхали з ними, і нам вдалося виїхати. Може, допомогла наша сімейна реліквія – дуже стара ікона Пресвятої Богородиці, якій ми молилися в підвалі?

Спочатку ми дістались до Мангуша, потім - до Запоріжжя, і зараз тимчасово живемо у Чернівцях. Ми перебуваємо у безпеці й намагаємось зробити все можливе, щоб відновити психіку дітей.