Мені 62 роки, я на пенсії. Проживаю в Дружківці.

До війни працював на Дружківському машинобудівному заводі, і нам дуже видно на горизонті Краматорськ. 24 лютого я йшов на роботу і бачив вибухи в Краматорську. Я працював керівником служби охорони труда, і в цей момент вже завод не працював: люди вже деякі йшли по домівках мені назустріч. Це мені запам’яталося. Звісно, була метушня. Поліція бігала. 

В тому році були дуже здорові перебої з водою, особливо літом. Ми чекали, поки привезуть в бочках воду. З ліками проблем не було, з продуктами також. Давали гуманітарну допомогу. Їжі поки вистачає.

От я живу в Дружківці - буквально метрів за двісті від мене вибухали снаряди. 

Росіяни бомбили. І безпілотники пролітали, ну і вибухи були. Хата тряслася. Ну, поки не порушилася. Потріскалася, але не порушилася.

Моя донька навчалася в Луганському медичному інституті. В 2014 році цей інститут розбомбили, і їм тоді росія запропонувала на вибір п’ять інститутів. Вона ростовський інститут закінчила, потім ще п’ять років навчалася в Новосибірську на онколога, і там залишилася. От, ми вже чотири роки не бачимося. 

Живемо з жінкою вдвох, на городі копаємося. Щось на зиму заготовляємо - отак і боремося з психологічними труднощами.

Хотілося б, щоб все це скінчилося, та спокійно дожити свій вік.