Дудник Олександр, 10-б клас, науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів Університету митної справи та фінансів

Вчитель, що надихнув на написання — Подворчан Алла Зеновіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені дванадцять. Ранок, мама схвильовано, але стримано говорить, що в ліцей я не йду – війна. Хочу зрадіти, що на навчання не треба, але не можу, не розумію, нічого не відчуваю. Вибухи, дзвінки телефонів, батько в Київській області – зв’язку не має. Снідаю, дивлюсь новини, нічого не розумію – у голові шепоче тиша. Нарешті батько на зв’язку і начебто все гаразд.

Ніч, сирена, коридор, постіль, ранок, сніданок, ліцей, сирена, вибухи, тренування, дім, ніч. Обмеження звичні ще з карантину, в іншому − усе добре. Звик до нового режиму життя. З’явилося величезне бажання допомагати Збройним силам України заради перемоги. Батьки переживають за мене, планують кудись відправити в безпечне місце. Я відмовляюсь, а 

вони говорять, що гарне життя прожили і вмирати їм не страшно, а мені ще треба навчитись бути щасливим і жити довго-довго заради них. 

У мене все добре, я їх чую, але не розумію.

Мені тринадцять. Усе, як завжди: сирени вибухи, відключення зв’язку, світла. Ліцей, тренування, рідкісні та короткі прогулянки з друзями, які ще залишилися в Україні. Частіше чую від батьків: «Я тебе люблю!», частіше відповідаю: «І я люблю тебе!». Ніч. Сирена. Батьки вже не будять йти в коридор, а приходять до мене, обіймають, шепочуть на вухо, що люблять, і я знов занурююсь у сон. Коли не має світла, дивимось сімейні фотоальбоми, згадуємо, сміємося. Дивлюсь фотографії і радію за себе, за нас, яке чудове в мене життя. Хочу в це життя. Цікаво, чи дивився я б ці фотографії, як би не війна. Чи зрозумів би як мені пощастило. Хоча, навіщо мені це розуміти, я маю зростати і радіти життю. Але я так сумую за своїм звичним життям.

Ніч. Вибухи. Сирена. Мама каже, що ракета влучила в дім мого друга. Я її чую, але не розумію, і знову в голові шепоче тиша. Мій друг, нема зв’язку, ні, тільки не він. Трагедії ─ це щось, що буває з іншими, тільки не з рідними, друзями, знайомими людьми. Я не знаю, що відчуваю. Я хочу кричати, плакати, воювати.

Нарешті дзвінок, мій друг і його родина живі, хоча житла більше немає.

Усе буде добре, я живу далі.

Мені чотирнадцять. Я звик до сирен і вибухів, до хвилювання батьків, до відсутності свободи дій та відпочинку. Усе набридло, хочу так − як до війни. Ненавиджу країну агресора. Літо, давно не відпочивали родиною. Вирішили поїхати з великого індустріального міста в мальовничі місця Західної України. Маленькі закарпатські міста, без сирен і вибухів, неначе в казковій країні з старовинною західною архітектурою серед природної краси зі спокійним розміреним життям. Ділюсь враженнями з мамою, дивлюсь на неї, а з її очей течуть сльози. Не розумію, замовкаю, чую якісь звуки, обертаюсь. Вузькою вуличкою їде колона, звучить «Пливе кача», люди виходять з маленьких крамниць, опускаються на коліна. Стоїмо на колінах, я все бачу, але не розумію, у голові – шепоче тиша.

Усе позаду, мама мене міцно обійняла, ми стоїмо. У голові з’являються думки про те, що хтось когось більше ніколи…. Таке відчуття, що ми живемо заради цих обійм.

Мені п’ятнадцять. Життя продовжується, я дорослішаю. Знаю значення слів: любов, ненависть, щастя, біль, життя, смерть. У свої п’ятнадцять я знаю, як відчуваються ці слова. Мені здається, що втрачати тих, кого любиш, ─ страшніше за смерть. Тому я нічого не боюсь і я готовий боротися за те, що я люблю.