Хрущ Карина, учениця 11 класу Андрушківського ліцею імені А.Н. Вітрука

Вчитель, що надихнув на написання есе - Марун Світлана Михайлівна

Війна. Моя історія

Війна  ̶  страшне слово, чи не так? Вона забирає все живе, перетворюючи життя на холодну смерть. Це кровопролиття зачіпає всіх ,змушує переосмислити цінності кожного, катує біллю в серці за кожне покладене життя на фронті. У 2014 році я була ще маленькою, лише в другому класі. Мені батьки розповідали, що наший державний сусід почав ображати частину України. Тоді я погано собі це уявляла, але з захопленням малювала малюнки, щоб підтримувати солдатів.

Та навіть в той час в глибині мого серця росла скрута та біль за тих, хто зіткнувся лицем в лице з війною. Згодом, мій дядько помер в АТО. Я бачила багато сліз, які рясно поливали квіти на його могилі . Чула немало слів підтримки моїм рідним від знайомих, що знали дядька при житті. Усвідомлювала, що життя розділяється на «до» і «після».

Час минав, більшість, і я в тому числі, рідко згадували про події на Донбасі і Луганську. Час від часу влаштовувалися конкурси, які зачіплювали реалії сучасного світу. Я бачила статті про воєнні конфлікти між іншими країнами частіше, ніж про свою власну війну. Почалась зима 2022. В соцмережах народжувалися плітки про атаку росії на Україну.

Люди поділилися на два табори: ті, хто сміявся, і ті, хто занепокоювався. У своєму оточенні мене всі запевняли, що подібне не заслуговує великої уваги, називали це брехнею, пропагандою. І я їм вірила.

Увечері 23 лютого, спокійно роблячи домашнє завдання, я і уявити не могла, що наступного ранку  прокинусь від повідомлень на телефон про початок повномасштабного вторгнення московії на мою країну. Пам’ятаю, коли повідомила мамі останні новини, у відповідь на це над дахом засвистіла ракета, забираючи останні сумніви далеко-далеко за горизонт.

У школі ввели дистанційне навчання, тому всі змушені були адаптуватися до отримання знань «під пулями».

Новини про обстріли і смерті змінювалися гучним гудінням винищувачів у небі.  Часом було так голосно, що тремтіли вікна та хотілось закрити вуха руками. Було тяжко читати, яких мук зазнали люди та тварини на окупованих територіях.

Мені снилися кошмари, де я помирала від автоматів, мін та танків. Появилось вдосталь часу зрозуміти, які люди тебе цінують, а яких цінуєш ти сам.

Сум змінився та гнів та бажання зробити внесок у перемогу.  Моя сім’я плела маскувальні сітки, донатила, пекла провізію, підтримувала всіх морально та сподівалася на швидкий кінець війни. Ну ,а я продовжую діяння «усвідомленого українця», очищую свою мову від всього російського та розквітаю у культурі українського народу.

Кожного дня в моєму плейлисті з’являються нові пісні солов’їною мовою, а у гардеробі все частіше пробігають різноманітні патріотичні елементи й чорно-червоні орнаменти.

Ось така моя історія. До сьогоднішньої миті я пам’ятаю, хто я є. Війна підштовхнула на зміни, що створили нову мене. У моїх жилах тече кров нації, котра відома на весь світ своєю наполегливістю і свободою. Отож ціль моя  ̶  не цуратися справжньої сутності та підкорювати нові вершини.