Демиденко Дар'я, учениця 9 класу Комунального закладу "Жмеринський ліцей №6"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кунцевич Світлана Анатоліївна

Війна. Моя історія

Коли мої дідусь та бабуся, або будь-хто розповідали про війну, я не думала, що це щось таке серйозне і страшне. Коли чула в новинах або читала історію про це страшне явище, для мене виглядало це як видумане, історія жахів, немов з іншої реальності. І зараз я з мільйоном незнайомих мені людей живу у цій реальності…

Війна наче просте слово, але ж яку неймовірну складність негативну силу та травми несе у собі. Війна – це більше ніж військовий конфлікт, який вирішується за допомогою військових дій. Вона забирає життя, руйнує мрії, плани та майбутнє українців.

Моя історія розпочинається 24 .02.2022 року. Я як сьогодні пам’ятаю цей день – четвер, прокинулась йду до мами на кухню і вона мені говорить ці болючі слова: «Почалась війна!». Я їй не хотіла вірити, поки не побачила у новинах. З нерозумінням, що робити далі,що буде зі мною я пішла до школи, а батьки на роботу. Перший урок «Технологія» з 16 дівчат було присутніх тільки 2, а всього до школи з нашого класу прийшло 4 із 32 учнів.

Після другого уроку нас відправили по домівках за умови, що там є хтось з батьків, або дорослих, а у кого були на роботі, їхали до них. Я поїхала до мами на роботу маршруткою, у мене не було коштів на проїзд, але водій взяв безкоштовно.

Коли проїздили повз магазин, я бачила великий натовп людей, який метушився біля банкоматів і все скупляли у магазині. Я не розуміла, що робити далі чи залишусь живою? Мені було дуже страшно, але з цього усього я зрозуміла тільки одне, ми не зможемо виїхати за кордон. Як приїхала до мами в лікарню, там пролунала найперша в моєму житті «повітряна тривога».

Ввечері ми облаштували підвал, у якому мене батьки ховали від того жахіття. Пам’ятаю, як разом засинали на моєму ліжку, вдячна батькам за це. Це був 7 клас, зараз я в 9 класі…

Зараз мені боляче згадувати, сумую за безтурботними днями до війни. У нас в школі почав діяти військово – патріотичний гурток «Захисник України». Я на нього залюбки ходжу. Після розповідей та показу фотографій нашої викладачки Світлани Анатоліївни Кунцевич з фронту. Після побаченого та спілкування з різними організаціями, які допомагають нужденним, моє життя перевернулось на до і після. Мені соромно, що я не усвідомлювала цього раніше з початком війни.

Моя мрія, як і інших дітей країни, щоб швидше закінчилась війна, це жахіття, яке ми зараз переживаємо. Хочу, щоб повернулись мої друзі - однокласники додому і ми, як раніше спілкувались, зустрічались, проводити гарно час. Але це поки мої мрії…

Я вірю, що скоро буде той день, коли ми всі почуємо ці довгоочікувані слова: «ПЕРЕМОГА!!! НАША ПЕРЕМОГА!!!» Що стали вільними і знову незалежними від тих іродів. Ми віримо в наші Збройні Сили України, в наших: батьків, братів, сестер і друзів, які зараз там, де пекло. Низький уклін, Вам, наші Захисники і велика Слава. А ті, що не повернулись живими «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!», вони житимуть у наших серцях…