Життя до війни було нормальне. Ми зараз тільки зрозуміли, що тоді добре жили. А зараз дуже погано живемо. Пенсія була не така вже велика, хоч і 42 роки стажу, але ми добре жили. 

Зараз мене прихистили друзі. Удома вже нічого не залишилось. 

Ми жили біля Сімферопольської траси, і це була катастрофа, коли почали по нас гатити. Ми з дочкою до 12 години сиділи в погребі. Усе відчули на собі. У перший день вони дійшли до нас. У погребі була буржуйка. Нам страшно було на вулицю виходити. 

Гуманітарку нам привозили, один раз навіть «КАМАЗом». Правда, не пам’ятаю, хто. Звичайно, світла не стало з перших днів війни. Крім цього, у нас магазин був, і господарка завозила своєю машиною. Хліб нам також привозили. 

У моєї доньки було господарство, і вона корову та бичка людям задарма віддала, і тільки тоді ми виїхали. До останнього сиділи там. Кури залишалися, але їх уже немає. 

Ми як виїжджали, то в нас так гатили! Ми вранці встали, і я сказала зятю: “Повинні ще колони йти”. Я ходила додому подивитися, чи хата ціла. А там даху не було, вікон теж. Зять сказав, щоб збирались, бо будемо виїжджати. 

Війна дуже погано вплинула на нас. Село все розбите. Школу зруйнували, і нам ніхто не допоможе її відновити. Люди хочуть додому поїхати, а нема куди. Там води немає, світла. Інтернат для глухонімих був хороший, і його пошкодили. 

Я дуже хочу, щоб війна закінчилася. Я думала, що до зими це станеться, але, мабуть, ні.