Любов Марківна до війни жила у Малій Токмачці, але населений пункт регулярно обстрілювали, тому син забрав її до себе в Запоріжжя

Мені вісімдесят два роки. У 1961 році, як закінчила навчання, мене направили до Херсонської області, потім я вийшла тут заміж і переїхала до Малої Токмачки. Працювала до 2000 року в Оріхівській центральній лікарні. 

Ми усвідомили, що потрібно виїжджати, коли почалася війна і стали стріляти. У мене вікна в літній кухні посипалися. Двері в гаражі були залізні - і ті вилетіли, вікна в хаті також повилітали. А перед цим у нас стояло багато військових машин. Люди почали говорити, що це не до добра - буде війна. Син приїхав, поспіхом мене схопив, я нічого не зуміла взяти. Така стрілянина була!

Про дім я нічого не знаю, мені не зізнаються. У сусідів дім розбитий, а в мене - гараж і літня кухня.

Я вдома під час війни пожила близько доби, а потім мене син забрав до Запоріжжя. Він тут із родиною. Зараз я живу у квартирі. Менший син в Бельгії: працюють там із жінкою, а діти до школи ходять. Було б у мене здоров’я - можна було б до них поїхати, а так - я вже нажилася. Відробила сорок років у лікарні, надивилася на людські страждання.

Син забрав мене машиною. Якихось труднощів не було - тільки довго добиралися, бо перевіряли документи. Завжди їхали сорок хвилин, а то й годину чи навіть дві або три. 

З гуманітарною катастрофою не зіткнулись: в магазині все можна купити. Син пенсію отримує, а його діти працюють. У мене все є.

Я тільки за, щоб війна сьогодні закінчилася. Україна – мирна країна, нікого вона не займала. Люди тут працьовиті й мирні. Скільки ж дітей залишаться сиротами, скільки людей загине!

У мене два онуки. Один - інвалід з дитинства, а другий працює поки, йому двадцять років.

Сусідський хлопець там, у Токмачці, поїхав до військкомату, а йому сказали прийти пізніше, бо черги. Люди стояли в черзі, щоб захищати Батьківщину. Вони-то молодці, а скільки їх не повернеться до батьків!

Мені було десь два роки, як почалася війна в 41-му. Ми жили в Донецьку. Нас було п’ятеро дітей. Старший брат роздобув бричку, і ми на ній втекли від війни. Батька забрали з перших днів, і він після війни повернувся. Ми вже й не надіялись, що він прийде, а він не знав, що ми врятувалися.

Зараз дзвоню в Токмачку, щоб дізнатися про людей, але там уже нікого й нема. Все розбито і спалено.